Війна в Косово

Ми передруковуємо текст Славоя Жижека, надрукований у Die Zeit та перекладений журналом Ї. З часу бомбардувань Югославії і самої статті пройшло досить багато років, але читачі можуть провести досить багато паралелей з сучасною українською ситуацією. Жижек, що народився і прожив більшість життя у Східній Європі, розуміється на ситуації у регіоні набагато краще за більшість західноєвропейських лівих, яких він постійно критикує за слідування застарілим догмам і відсутність адекватного аналізу подій.

Поборюючи режим Мілошевича, Захід поборює монстра, якого сам створив. Про початок і кінець нового світового порядку

ЖижекПереможцем у змаганні на кращого телепня 1998 року став латиноамериканський терорист-патріот, який, протестуючи проти американського втручання в політику своєї країни, надіслав до американського консульства лист-бомбу. Законослухняний громадянин, він указав власну адресу, забувши, однак, наклеїти марки, тож і отримав свого листа назад. Роззява відкрив його, і сам себе висадив у повітря – чудовий приклад, як послання досягає свого відправника.

Хіба з режимом Мілошевича, з огляду на натовське бомбардування, не коїться щось до болю подібне? Мілошевич роками частував сусідів бомбами, надсилаючи їх то до Албанії, то до Хорватії, то до Словенії, доки не роздмухав навколо Сербії справжнє вогнище. Проте останнього свого листа отримав у власні руки. Залишається сподіватися, що внаслідок натовської інтервенції Мілошевич стане телепнем року від політики.

Щось на кшталт поетичної справедливости в тому, що Захід зважився на втручання в Косово, адже – не забуваймо – саме тут почалося сходження Мілошевича. Стріла поцілила лучника, який її випустив, і стріла ця – етнічні пристрасті. Розпад Югославії спричинила аж ніяк не словенська “сецесія”, що викликала ефект доміно (спершу Хорватія, потім Боснія, за нею Македонія,…), а конституційні реформи Мілошевича року Божого 1987, що скасували автономію Косова і Войводини. Відтоді Югославія існувала лише тому, що не помічала власної смерти.

Легко галасувати про порушення національного суверенітету внаслідок натовських бомбардувань. Адже так не хочеться визнавати, що НАТО керується не економічними інтересами, а лише тим, що одна країна зневажає права людини щодо іншої етнічної групи. Хіба це не єдина надія нашого часу, що міжнародно визнана інституція ґарантуватиме бодай мінімальну повагу до прав людини? Втім, ситуація не така проста, що видно вже з того, як НАТО обґрунтовує інтервенцію: згадку про порушення прав людини неодмінно поєднують із туманними натяками на “стратегічні інтереси”.

НАТО в ролі оборонця прав людини – це, власне, одна з двох історій, які можна оповідати про бомбардування Югославії. Друга історія стосується іншого боку хваленої нової етнічної політики, яка дозволяє порушувати національний суверенітет задля захисту прав людини. Перше враження про цей інший бік можна скласти, спостерігаючи, як західні засоби масової інформації перетворили локального “рубаку” на пекельний жупел. Хай Саддам Гусейн чи наразі Мілошевич – формулювання стандартне: “Спільнота цивілізованих держав проти…” Але які критерії лежать в основі такого розмежування? Чому, беручи під захист албанців у Сербії, не захищають палестинців в Ізраїлі, курдів у Туреччині, і так далі. Тут власне і з’являється тінистий світ міжнародного капіталу.

У щойно виданій книжці Цензуровано 1999 Карл Єнсен викриває ретельно приховувану історію 1998 року – напівтаємну міжнародну угоду під назвою БУІ (багатостороння угода про інвестиції). Її основна мета: захищати закордонні інтереси транснаціональних компаній. Даючи велетенським концернам майже таку саму владу, як і країнам, у яких вони розташовані, угода зводить нанівець суверенність націй. Концерни можуть звинувачувати суверенні держави у нав’язуванні екологічних та інших стандартів.

Ренато Руджеріо, директор Всесвітньої Торговельної Організації, не може натішитися проектом, опрацьованим майже поза увагою засобів масової інформації, називаючи його “наріжним каменем нової ґлобальної економіки”. Це і є, власне, інший бік широкославної нової ґлобальної моральности, в якій окремі неоліберальні філософи мало що не вбачають початок ери, коли міжнародна спільнота не дасть державам навіть на їхній власній території порушувати права людини. Тож і ця інша історія має небезпечний військовий бік. Останні американські інтервенції започаткували новий етап військової історії – баталії, в яких нападник майже змушений не допускати жертв у власних шерегах. І чи не були тут контрапунктом мало не сюрреальні повідомлення про війну вустами CNN? Не тільки американці зробили з війни у Перській затоці телеподію, іракці теж не пасли задніх. Упродовж дня Баґдад був нормальним велелюдним містом, так наче війна і бомби спалахували винятково вночі нереальними жахітливими привидами.

Згадаймо останній американський напад на Ірак під час війни в Перській затоці: жодних фотографій, жодних повідомлень, самі чутки про те, як танки під прикриттям бульдозерів котяться іракськими шанцями, змішуючи тисячі вояків із землею та піском. Реальність виявилася за своєю рафінованою механістичною ефективністю такою моторошною, що сюжети про неї могли б вельми неґативно вплинути на громадську думку, тому і було запроваджено тотальну цензуру. Два аспекти перетнулися: нове бачення війни як технологічної події за лаштунками радарів і комп’ютерних екранів та крайня фізична жорстокість, яка не до снаги засобам масової інформації. Коли Жан Бодріяр проголосив, мовляв, війни не відбулося, то цей його вислів можна розуміти також по-іншому: сповнені травматизму сюжети про справжній перебіг війни потрапили під абсолютну цензуру.

Як звести докупи обидві історії, не спотворюючи правдивости жодної з них? Адже перед нами політичне переосмислення тієї відомої ілюстрації, на якій видно або голову зайця, або голову гуски, залежно від кута зору. Розглядаючи теперішню ситуацію, ми побачимо міжнародну спільноту держав, які примушують націоналістично-неокомуністичного вождя, ласого на етнічні чистки, бодай трохи шанувати права людини. Змінивши перспективу, побачимо, як НАТО, озброєна десниця нового капіталістичного світового ладу, втілює інтереси капіталу та ще й у формі паскудної травестії, прибираючи пози неупередженого захисника прав людини, що дозволяє нападати на суверенну державу.

А що, якби уникнути цього подвійного шантажу (мовляв, якщо Ви проти натовського удару, тоді Ви за протофашистівський режим Мілошевича, і навпаки, якщо Ви проти Мілошевича, тоді Ви за новий капіталістичний світовий лад)? А що, коли протистава свободолюбної міжнародної інтервенції етнічним фундаменталістам із одного боку та героїчному опорові новому світовому порядку з іншого – хибна? А що, як режим Мілошевича – не антипод нового світового порядку, а його симптом, лабораторія, в якій цей порядок вибруньковується на світ Божий? Один із американських учасників перемовин нещодавно сказав: Мілошевич – то не один аспект проблеми, а проблема як така. Гаразд, але хіба це не було очевидно від самого початку? Чому Захід так довго зволікав із втручанням, роками вигороджуючи Мілошевича, стилізуючи його під такий собі стабілізуючий чинник у охопленому кризою реґіоні, закриваючи очі на незаперечні вияви сербської аґресії?

Поборюючи Мілошевича, Захід поборює не так власного ворога, не так останнього опонента ліберально-демократичного нового світового порядку, як власне породження, монстра, посталого із компромісів і непослідовности самої західної політики. За останні десять років Захід продемонстрував на Балканах гамлетівську нерішучість, а бомбардування скидається на Гамлетове душогубство, що спалахнуло у фіналі і накликало непотрібні жертви (адже загинув не лише король, а й матір, Лаерцій і, зрештою, сам Гамлет…). Причина – Гамлетове зволікання. Ось і Захід розплачується тепер за роки вагань.

Поза сумнівом одне: натівське бомбардування Югославії змінить геополітичні координати світу. Неписаний пакт про мирне співіснування порушено. Перша акція нової світової поліції, яка дозволяє собі карати суверенні держави за їхні помилки, – це, як не парадоксально, кінець нового світового порядку, адже ясно, що справа не так у захисті прав людини, як у забезпеченні тих чи інших політичних інтересів. Бомбардування зводить нанівець поважну роль ООН і Ради Безпеки. Тепер віжки в руках тримає НАТО. Крім того, порушено незадекларований, досі чинний пакт з Росією: офіційне ставлення до Росії як до наддержави похитнулося. Зрозуміло, що за таких обставин антизахідні тенденції спалахнуть із новою силою, а з кримінальних фігур на кшталт Мілошевича зроблять борців проти нового світового порядку.

А мораль така: альтернативи між новим світовим порядком і неорасистівськими націоналістами насправді не існує – йдеться про два боки однієї медалі. Саме новий світовий порядок, і ніхто інший, породжує монстрів, яких сам, зрештою, береться поборювати. Відтак протести комуністичних партій в цілій Европі, включно з ПДС [Партія демократичного соціалізму, трансформована комуністична партія у сучасній Німеччині. – Прим. ред.], приречені на неуспіх. Не можна задля боротьби з капіталістичним світовим порядком підтримувати локальних фашистів.

Натомість, варто поставити єдине важливе питання: як налагодити роботу транснаціональних політичних інституцій так, аби вони могли і приборкати непогамовні апетити світового капіталу, і показати, що фундаменталістичний опір новому світовому порядкові, від Мілошевича до Ле Пена і правих радикалів у цілій Европі – не що інше, як частина цього порядку?

(Die Zeit, 14/1999)

Переклав Тимофій Гаврилів

Вам также может понравиться...