Нова влада, що з’явилась завдяки Майдану, чинить цілком логічно і очікувано. Майдан зробив свій внесок у справу державного перевороту і виявився непотрібним, коли правлячий клас закріпив свої основні позиції в державних структурах. Минула влада робила все можливе, аби придушити можливість легального існування протестів, і нова закономірно переймає естафету в цій справі. Вона повертає назад авторитаризм зразка режиму Януковича та відновлює намагання побудувати поліцейську державу, яке й викликало масові протести минулого року.

Ми можемо звинувачувати Майдан, який так і не озвучив жодного конкретного і рішучого гасла або вимоги, окрім “Януковича геть”. Януковича при владі вже давно немає, але з тих пір ніякого нового порядку денного не виникло. Політичні сили, що отримали владу в результаті перевороту, зайнялись розділенням влади і залишили Майдан, який так і не зміг сказати нічого нового без лідерів.

Майдан остаточно вичерпав себе як рух, і єдине, що він був здатен протиставити новій владі – це закинути, що вона розправляється з “ворогами України” недостатньо ефективно чи жорстко. Окрім актуального порядку денного, в Майдану так і не з’явилося інституційних форм і структур, які б дійсно можна було назвати елементами “прямої демократії”. Вся “пряма демократія” полягала в сакралізованому архаїчному інституті “Віча” – масових зборах, з якими рахувались лише доти, доки вони були доволі чисельними. При цьому в питаннях внутрішнього розпорядку Майдану головувала самопроголошена “рада сотників”, яка присвоїла собі право контролювати весь суспільний простір, вводити комендатську годину чи інші заборони та обмеження.

Ми вправі звинувачувати й сторонні фактори, зокрема події в Криму та на Сході. Саме війна на Донбасі поставила хрест на всіх сподіваннях щодо того, що Майдан буде “соціалізуватися” – вся його протестна енергія вилилась у ненависть до “сепаратистів”, Путіна та російської держави. Два головних закиди до Майдану з боку “обурених киян” під час його розгону полягали в тому, що майданівці “досі не на фронті”, а також, що всі вони “тунеядці, нероби, алкоголіки та маргінали”. Ура-патріотизм і войовничий соціальний расизм (“зека на нари”), виплеканий на Майдані, бумерангом повернувся проти нього самого.

В силу усіх перерахованих чинників також не збулися розрахунки на те, що Майдан стане якимсь постійно діючим інститутом контролю за діями влади та точкою швидкого розгортання протестних дій в разі потреби. Це стало зрозуміло ще навесні. Протягом останніх трьох місяців його суспільні функції зводилися до виконання ролі збіговиська “професійних революціонерів”, армії вільних рук для рейдерських та інших кримінальних задач, Диснейленду для туристів і соціального центру для любителів політизованого дозвілля.

Водночас зрозуміло, що соціально-економічні протиріччя, які мали б надавати Майдану класовий пролетарський характер, якби він вижив як соціальний рух, нікуди не ділися. Навпаки, вони будуть лише наростати в силу об’єктивних обставин – жалюгідного стану української економіки, подорожчання вартості життя, бюджетних урізань та безсоромного грабунку бюджету під прикриттям війни. З часом патріотичний дурман буде розвіюватись, і в трудящих виникатимуть легітимні питання та претензії до “рідного” уряду.

Нам поки що невідомо, якої форми набудуть ці майбутні протести. Звичайно, ми будемо докладати всіх зусиль до того, щоб на них гучніше звучала класові й лібертарні гасла, але не збираємось обманювати себе і розраховувати на Правильну Соціальну Революцію™. Націоналістичні настрої не зникнуть повністю і, скоріш за все, будуть важливим елементом протестів навіть проти нового українського уряду. Нам знову доведеться працювати в атмосфері політичної ворожості та шукати нові методи агітації та переконання, яких дуже бракувало під час подій Майдану.

Примітним є те, що під час розгону міліції допомагали батальйони “Київ-1” та “Київ-2”, у складі яких є активісти ультраправої партії ВО “Свобода”, колишніх активних учасників та захисників Майдану. Коли Майдан перестав задовольняти їх прагнення влади, вони цілком природньо перейшли на сторону уряду, та ще й до лав міліції, з якою рішуче та “принципово” воювали раніше. Те ж саме можна сказати й про інші ультраправі рухи (“Нарнія” та ін.), чиї представники активно допомагали міській владі ліквідувати залишки власної “колиски”. Різні ультраправі будуть відігравати важливу роль у майбутніх зіткненнях як з боку уряду, так і з боку протесту. Наше завдання – протиставляти і тим, і іншим власний порядок денний та сприяти розбудові радикального робітничого руху.