Україна і жовтень 1993-го

Денис Горбач

kupon
Серед російських лівих ставлення до жовтневих подій 1993 року доволі однозначне: всі засуджують військовий переворот, здійснений Єльциним і його командою заради встановлення диктаторських президентських повноважень і проведення ліберальних економічних реформ. При цьому більшість зауважує, що й протилежна сторона не була, м’яко кажучи, ідеалом – але, мовляв, така наша історія. Анархісти, які найменше симпатизували «червоно-коричневим» мешканцям Білого дому, розповідають про свою санітарну дружину ім. Волошина, яка, мовляв, надавала першу допомогу всім, бо це була не їхня війна.

України ті події напряму не стосувались, але на наше сьогодення вони таки вплинули, хоч і своєрідним чином: перемога Єльцина-Гайдара відсунула на другий план Росію як фактор, який би міг активно впливати на розвиток ситуації всередині країни. При тому, що умовний «Захід» теж ніколи не був аж таким сильним чинником впливу на внутрішньоукраїнські справи, утворився певний баланс, який якраз і був необхідний для постання суверенної національної держави з національною буржуазією та всіма іншими її необхідними атрибутами.
Відповідно, цікаво поглянути на альтернативну історію: що могло би бути в нас, якби в Росії в 1993 році переміг Руцкой і Хасбулатов? Всупереч тезам поверхових агіток мейнстримних лівих, очевидно, що капіталізм від цього жодним чином би не міг постраждати, навіть на території самої Росії: економічна програма антипрезидентського блоку полягала в «директорській» приватизації, дуже поступовій, тобто, по суті, за тим сценарієм, за яким вона й пройшла в Україні в реальному житті. Інша річ, що української держави в її нинішньому вигляді могло б і не відбутися.

Згадаймо ті славні часи: політична кар’єра Юрія Мєшкова тоді була на підйомі, залишалось кілька місяців до його перемоги на виборах президента Республіки Крим. Інші сепаратистські проекти (від Підкарпатської Русі до Новоросії та Донецько-Криворізької республіки) носили більш оперетковий характер, але навіть цілковитий фарс у такі часи міг швидко перетворитися на дуже серйозну виставу. Саме на 1993 рік прийшлося дно стрімкого економічного падіння України: починаючи з 1994 року доходи населення почали зростати, але тільки зараз вони ледве досягли рівня 1990 року, тобто можна уявити собі економічну прірву, в яку люди падали в 1990-1993 рр. Українська армія все ще має ядерні боєголовки. Тональність дискусії навколо Чорноморського флоту зовсім не така апатична, як та, до якої ми звикли сьогодні. УНСО вже повернулась із Придністров’я і якраз воює в Абхазії. Авторитет центральної влади залишає бажати кращого – та й на чому б він мав грунтуватися, якщо ця влада за великим рахунком поки що являє собою лише бюрократичний апарат? Лояльність збройних сил під питанням, регіональної бюрократії – теж; директори підприємств, які по факту й контролюють економічні активи, мають власні плани, і не всі з них пов’язують своє майбутнє з незалежною українською державою.
Народ геть не в захваті від того, що відбувається навколо. Відбуваються перманентні страйки й мітинги, але в цілому конфлікт, зрозуміло, оформлюється зовсім не за класовими лініями, а скоріше за етнічно-регіональними. За великим рахунком, люди хочуть повернення економічного добробуту, але є нюанси. В Росії більшість населення однозначно підтримала би «червоно-коричневих», які цілком адекватно відображали світогляд тодішніх російських трудящих, а на боці президента виступала переважно інтелігенція. З усіма компактно проживаючими етнічними меншинами нова російська влада також цілком змогла би насправді знайти спільну мову, тому страшилки про громадянську війну і розкол країни – це все-таки здебільшого просто страшилки. А от для України це була би більш реальна перспектива.
rel
На дострокових президентських виборах у 1994 році переміг Кучма з проросійською програмою, а на парламентських – КПУ. І проросійські «червоні директори», і КПУ-СПУ-СелПУ прекрасно знайшли би спільну мову з новою російською владою (яку дехто додумався називати «радянською» лише на основі самоназви; в такому разі, в Україні влада досі радянська). Але велика частина населення підтримувала представників протилежного політичного табору – націоналістів у спектрі від Руху до УРП Левка Лук’яненка, УКРП Степана Хмари, КУНу Слави Стецько, УНА-УНСО, «Державної самостійності України» та інших організацій. Це сьогодні всі вони виглядають смішними дідусями порівняно зі справжніми небезпечними нацистами із ВО «Свободи», а тоді було не до сміху (до речі, інтерн львівської урології і молодий соціал-націоналіст Олег Тягнибок тоді лише готувався балотуватися в облраду). І от в Україні, на відміну від Росії, не було би єдиного антиліберального народного блоку: наші «жовто-блакитно-коричневі» влаштували би разом із «червоно-коричневими» в Україні Придністров’я. Або Югославію, кому що зрозуміліше.
Які наслідки мала би для України така громадянська війна? Після її закінчення, мабуть, виявилось би, що радянські виробничі ланцюжки, які єднали українську економіку з російською, не особливо пошкодились. Народне господарство зберегло би цілісність і безумовно краще функціонувало би, не будучи змушеним перестроюватись і вбудовуватися в інші реалії. Правда, народним воно би вже не було навіть формально. Приватизація в Росії і Україні протікала би як єдиний процес (незважаючи на те, чи це були б формально різні держави, чи одна спільна). Проводилася би вона за кучмівським сценарієм, повільно й обережно. Тільки якщо Кучма присвятив свою діяльність побудові української нації з національною буржуазією, то в даному випадку ми би мали на виході єдиний правлячий клас, домінуючі позиції в якому займала би російська адміністративна верхівка.

Що це означало би для трудящих? Пролетаріат умовної деіндустріалізованої невизнаної Української Галицько-Волинської Республіки з польськими паспортами давно би вже підкорив Європу. А умовний Союз Радянських Слов’янських Республік намагався би стати тим, чим є зараз Китай: одержавлена капіталістична економіка з дешевою робочою силою без політичної опозиції чи незалежних профспілок. На відміну від Китаю така країна би не мала демографічного ресурсу в селі, але мала би одразу на старті більш продвинуті технології та додаткове джерело валюти у вигляді експорту вуглеводнів. Яку форму прийняла би класова боротьба в такому суспільстві згодом? Порівняно з тим же Китаєм, робітничий клас був би більш міським, кваліфікованішим і старішим. Традицій боротьби з класом власників немає ні там, ні там, але, як і в Китаї, поступово конфлікти наростали би, а разом з ними і класова свідомість.
З огляду на радикальну комуністичну перспективу такий розвиток подій був скоріше гіршою альтернативою – адже він би лише сильніше вкорінив у свідомості пролетарів дихотомію «патерналістичний держкапіталізм або скажений неолібералізм», яка так заважає радикальним лівим і сьогодні.

You may also like...