9 серпня, відбиваючи атаку російської піхоти неподалік Запоріжжя, отримав важкі поранення київський художник-анархіст Давид Чичкан. На світанку 10 серпня він помер. На фронті він був мінометником. Його дружина лишилася з маленькою дитиною.

Я знав Давида з часів президентства Януковича. Ми зустрілися в Автономній спілці трудящих – організації, що намагалася об’єднати анархістів та інших антиавторитаріїв на засадах синдикалізму. Ми мріяли стати радикальним крилом робітничого руху.

Національно-ліберальна опозиція перебувала в глибокому нокауті. Радянська ностальгія парламентських комуністів остаточно перемішалася з московським православ’ям, перетворивши їх на консервативних “ісконників комуністичного обряду”. Соціалістична партія зійшла на пси, пролетівши повз парламент.

У цьому пустельному політичному ландшафті здавалося, що “стабільність” на десятиліття. За цей час невелика група цілком могла перетворитися на значну силу. Ми намагалися стати помітними, роблячи яскраві акції з елементами вуличного театру. Цей творчий дух існував не в останню чергу завдяки Давиду. Часом ми навіть збиралися в його майстерні на Великій Житомирській.

Бути переконаним анархістом, як Давид, значить бути в меншості майже завжди. Маленькі радикальні групи часто тяжіють до сектантства – прагнення сховатися від суспільства у вузькому колі абсолютних однодумців. Давидові сектантство було абсолютно не притаманне. У нього був радше “народницький” характер – інтерес і хист до спілкування з людьми інших поглядів.

За тих часів це потребувало неабиякої хоробрості: Янукович вирощував ВО “Свобода” як зручних для себе опонентів на наступних виборах, прагнучи змусити країну обирати між поганим і ще гіршим. Для нас виглядало так, ніби ультраправі отримали карт-бланш на насильство проти своїх вуличних опонентів. Ми стали мішенями. Давид, будучи “широко знаним у вузьких колах”, ставав мішенню частіше за інших. Попри це, він не боявся “ходити в народ”, даючи приклад спокійної громадянської відваги, що не мала нічого спільного з любов’ю до “райот-порно”. Тож Давид одним із перших серед нас вийшов на Майдан 2013 року, попри небезпеку від ультраправих. 

Давид ніколи не тяжів до незрозумілих експериментів із художньою формою. Його творчість мала дещо спільне з іконописом: роботи виражають, насамперед, його переконання. Мистецький снобізм був так само чужий Давиду, як і політичний. Він не обмежувався картинами, його творчості було занадто тісно в музеях. Хоч критики і відвідувачі галерей цінували роботи Давида, він звертався не тільки до них.

Давид з азартом створював агітаційні плакати для мітингів, малював графіті, розробляв стікери, щоб дотягнутись до кожного, щоб  різні люди мали шанс надихнутись ідеями свободи і рівності. Його післямайданна творчість – документ політичної рефлексії українського анархістського руху. Це не могло сподобатися опонентам: так, виставку 2017 року у Центрі візуальної культури розгромили ультраправі, а в січні 2024 року Одеський національний художній музей скасував показ його робіт через погрози.

Тож Давид пішов до ЗСУ не завдяки, а всупереч ультранаціоналістам, які всіляко намагалися перетворити його на ворога, а з іншого боку – всупереч тим різноманітним “прогресивним” голосам з усього світу, що вигадують пояснення, чому Україну не варто захищати.

Досвід низової суспільно-політичної дії – це в тому числі досвід того, що мало лише знати й мислити, потрібна ще й певна інтелектуальна сміливість, аби обстоювати прості та очевидні ідеї проти усталених стереотипів. До таких ідей належить і та думка, що українські анархісти в одному човні з рештою українського суспільства, бо українська республіка, попри всі її проблеми – це відкрите майбутнє, можливість для всіх, у тому числі й для анархістів, облаштувати життя тут відповідно до власного розуміння справедливості, а не накинутих кимось моделей (зрештою, республіканська Іспанія, за яку воювали анархісти 1930х, теж не була втіленим ідеалом).

Інтелектуальної сміливості Давидові не бракувало: він міг протистояти течії, не кам’яніючи, а коли стало потрібно, ця його риса перетворилася на воїнську звитягу.

Його загибель – тяжка втрата для родини, для друзів і однодумців, для Києва та України. Життя для всіх нас втратило якусь частку барв. Залишаються його картини й наша пам’ять.