Класова війна в Бучі

Як ми можемо спостерігати з багатьох гасел лівих антивоєнних маршів, навіть ті ліві, що відійшли від ортодоксальних позицій, все ще не встигають перебудовувати власну ідеологію відповідно до контексту сучасності. І мова тут не про необхідність позбавлення радикальності, а в тому, що хибні інтерпретації того, що відбувається навколо призводять до безглуздого прикладання своїх гасел до невідповідного контексту. А така відсутність ідеологічної пластичності знову маргіналізує лівицю, перетворює її на папугу, що знає кілька гасел, та не знає як співставити їх зміст з реальністю.
У цій водночас трагічній та саркастичній замітці Михайло Богачов демонструє невтішні наслідки розриву поміж світом та уявленням про нього європейських лівих. Так, «класова війна» в цьому тексті радше примітивне кліше, а не значима політична ідея. Але важливо розуміти, що ця примітивізація здійснена не автором тексту, а тими активістами, що позбавили цей концепт вітальної сили, зробивши його беззмістовною частиною свого кітчового образу. Чи є сенс переконувати цих людей в чомусь? Залишимо це питання відкритим, а поки дозволимо собі трохи злої іронії.
Де ж та ліва Європа, коли вона справді потрібна? Як засуджувати США за вторгнення в Ірак («це все через нафту!»), то всі ладні. А коли орда мародерів приходить в чужу країну розжитися кросівками й бухлом середньої цінової категорії, коли російські офіцери евакуюють пральні машини, а не поранених побратимів, коли російські солдати засовують в бронежилет крадені макбуки замість бронепластин, то де ваш осуд буржуазної жадібності? Де осуд Росії — апофеозу дикого капіталізму? За рівнем загальносуспільної меркантильності Росія залишила Захід далеко позаду. На відміну від останнього, в Росії нема жодної низової солідарності, жодної поваги до праці як чесноти — моральну пустелю, яку після себе залишив Радянський Союз, населяють лише привиди егоїзму, жадібності та споживання на показ. Чи є кращий приклад руйнівної природи капіталізму лівим мислителям на озброєння?
Ліва Європа, звісно, не мовчить. Днями берлінська прогресивна спільнота вийшла на мітинг під старими-добрими лозунгами «STOP NATO AND RUSSIAN IMPERIALISM» й «NO WAR BUT CLASS WAR». З першим зрозуміло: «антиімперіалісти» наділяють сорокамільйонний український народ нульовою суб’єктністю у антиколоніальній війні, яку він же й веде. Це ні для кого не новина. А от від лозунга про «класову війну» волосся справді стає дибки. Зараз поясню, чому.
Росіяни ненавидять українців через низку причин, переважно історичних (імперських). Проте є й побутова: українці мають кращий рівень життя, ніж росіяни. Медіанна зарплата в Україні вища, ніж в Росії, а індекс Джині (тобто майнова нерівність) нижчий. Більшість російських військовослужбовців походять з найбідніших регіонів Росії. Якщо у селі нема ані асфальтованих доріг, ані нормальної медицини, ані бодай-якихось персектив на краще життя, єдина можливість отримати стабільних дохід — піти служити. Потім ці люди опиняються у передмістях Києва (Бучі, Ірпені та інших), де живуть переважно представники середнього класу — айтішники, менеджери, юристи, дрібні підприємці — українська «буржуазія». Зараз Буча та Ірпінь в руїнах, а всі зруйновані міста виглядають однаково. Проте перед тим, як їх зруйнувати, російські солдати побачили рівень багатства та комфорту, який мав здатися їм непристойним і злочинним. До українофобії, яку Росія плекала багато сторічь, додався очевидний класовий аспект.
Російський солдат-пролетар бачить українську «буржуазну» жінку й хоче ґвалтувати, вбивати, палити і грабувати з новою силою. Хтось, певно, уявляє класову війну як життєрадісний емансипаторний захід, який відбудеться у розмитому «колись». Проте класова війна відбувається прямо зараз, і за її перебігом можна слідкувати за світлинами з-під Києва. Ще раз: підтимуючи класову війну, європейські ліві підтримують геноцид українців у Бучі, підтримують відрізані руки, виколоті очі, спалені тіла, спалені книжки, вкрадені телевізори й ейрподси, радіють обмазаним гівном стінам. Адвокатуючи класову війну, європейські ліві підтримують військові злочини, які мають очевидні класові підстави.
«NO WAR BUT CLASS WAR». Що це, сліпота? Вторинне використання зазвичай невинних лозунгів? Чи свідома підтримка геноциду, інформована розумінням класової динаміки між українськими цивільними та російськими військовими? Мені вже все одно. Урешті-решт, жителі одної країни, яка воює з нами з 2014-го, вісім років успішно поєднували в голові «наших військових на Донбасі нема» з «українці — нацисти й мають бути знищені». Сліпота — це політичний вибір, а естетизація політики, хоч у вигляді значків з чорними прапорами, хоч у вигляді чобіт від Г’юґо Бос, неминуче веде до злочинів, які, здається, відбуваються самі собою. Під лозунгами класової війни росіяни вже вбили кілька мільйонів українців у 20 столітті. Зараз у мирному Берліні ці лозунги формулюють трохи інакше, але їх смисл для залишається незмінним: «Як добре, що ви помираєте!»
Підтримати редакцію:
- UAH: «ПриватБанк», 4149 6293 1740 3335, Кутній С.
- USD, EUR: PayPal, [email protected]
- Patreon
- USD: skrill.com, [email protected]
- BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
- ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0