Кому потрібна російсько-українська війна і хто за неї відповідальний

«Дохлий хуй». Зображення створене за допомогою нейромережі Night Cafe

У будь-якій агресивній війні має бути певна вигода — короткострокова, довгострокова, не має значення. Така війна має покладатися не лише на міцну підготовку та забезпечення військ, але й на всюдисущу розвідку, міцні міжнародні позиції, моральне виправдання тощо. Відкладемо у сторону етичні питання й зосередимось на суто прагматичних — ці думки не про виправдання агресивної війни. Отже, якщо основне підґрунтя для такої війни слабке, а другорядне взагалі тримається на припущеннях, то таку війну не варто й розпочинати. Коли Адольф Гітлер захопив Австрію та Чехословаччину, то отримав заводи, ресурси, міста з інфраструктурою — і все цілісіньке. Світ поставився до цього хоч і «зі стурбованістю», але й «із розумінням». Коли Гітлер рушив до Польщі, йому довелося трохи її поруйнувати, і така перемога змусила світ готуватися до великої війни інтенсивніше.

Коли Гітлер напав на Францію і Радянський Союз, то прирік себе й свою країну на страшну поразку. Однак це історичний приклад тоталітарного суспільства, який не можна натягнути на сьогодення. Візьмемо свіжіший приклад: Джордж Буш напав на Ірак. Більшість світу засудила таку війну, однак у неї все ж були доволі міцні аргументи: Саддам Хусейн — тиран і кат, і його режим досі становить небезпеку не лише для власних народів, а для всього близькосхідного регіону. США не зустріли суттєвого спротиву від решти світу, враховуючи власні авторитет і важливість. Хоча насправді ані 9/11, ані хрестовий похід за демократію, ані бажання довести, що Америка досі здатна надирати сраки, не були повноцінними виправданнями, а подальша історія довела, що воєнне рішення мало надто високу ціну та вибухові наслідки. Одначе, вашингтонські стратеги були дійсно впевнені у своїй перемозі та у тому, що світ це проковтне. Так і сталося, хоча ніякої вигоди — окрім символічної — це американцям не дало.

А тепер щодо Росії та її нападу на Україну. У цієї війни немає сенсу взагалі. Володимиру Путіну за 20 років вдалося створити образ могутнього полководця залізних батальйонів, однак на професійну розвідувальну спільноту цей шарм не подіяв. Усі відповідальні за важливі безпекові рішення розуміли, що цей автократ буде воювати мало не голою сракою, хоч і велетенською. Підтримка його дій була хіба що серед відвертих людожерів і недоумків, доктринальні засади змушували розводити руками, а роботи розвідки, як виявилося, не було взагалі. Єдиною реальною причиною нападу на Україну можна вважати субрегіональний шорох заради сподівань на підняття авторитету в очах міжнародної спільноти. Україна збунтувалася, скинула проросійський режим, вісім років поспіль очищалася від родових хвороб пострадянських держав і твердо опиралася обмеженим спробам військового загарбання. 

Зрештою, «спецоперація» 2014 року і подальший силовий тиск були значно мудрішими, хоча й не обов’язковими. Росія б не втратила міжнародний авторитет і багатство через українську демократію — їх би втратив особисто Путін і його найближче оточення. І, хоча агресія проти України серйозно вдарила по перспективах розвитку, вона проводилась доволі обережно й імітувала західні тренди. Національне самовизначення, антифашизм, відродження соціалістичної спадщини. Вперше у новітній історії за цими ярликами ховався справжній монстр. Успіх з анексією Криму змусив Путіна повірити якщо не у власну богообраність, то хоча б у те, що його член у цьому світі — найбільший, а яйця — найтвердіші. Гординя зробила його менш критичним до самого себе, менш розсудливим і більш імпульсивним. Стариган взяв державу під повний особистий контроль, і навіть серед фаворитів не знайшлося сміливців сказати, що він бодай в чомусь помиляється. І через це «спецоперація» 2022 року розпочалася саме заради однієї плюгавої людини. Найімовірніше, кричуща непідготовленість російського війська до війни такого масштабу в купі з туманністю наказів і суворою секретністю реальних планів, змусила генералів поставитися до стягування солдатів і техніки як до чергової демонстрації сили, за наслідками якої медалі та грамоти дістануть лише міністр оборони Сергій Шойгу та його улюбленці, а не ті, хто все це витягнув на своїх спинах.

Інакше кажучи, відповідальні за наступ не знали, що їм доведеться насправді наступати. Вони не були до цього готові ані морально, ані матеріально, адже совість і гроші в російській армії — завжди в дефіциті. Це пояснює карикатурну бездарність росіян у перші дні війни значно краще, ніж сама лише віра у те, що в Україні вони не зустрінуть жодного опору. Тобто, кричущі втрати агресора — зрештою, сукупність наслідків однієї причини: одноосібного врядування, за якого руки не знають, куди крокують ноги, а очі бачать лише те, що дозволяє положення шиї. Путінська автократія запхала до рота значно більше, ніж змогла проковтнути, і ще й не зрозуміла, що саме вона намагається з’їсти. Адже автократ виявився звичайним нікчемою з тарганами в голові — чого б це за такого господаря держава досягла успіху?

Отже, усі побрехеньки Путіна про братські народи, агресію НАТО, всюдисущих українських неонацистів, захист російськомовних людей і т.д. і т.п. — ніщо інше, як раціоналізація бажання покласти свій член на стіл і гордо задрати носа. Причому цю раціоналізацію розробляли інші люди, які, скоріш за все, навіть не знали усього, про що думає Путін. Придушення України для нього за вісім років замороженої війни із геополітичної стратегії стала особистим викликом і мало не справою життя. Він хотів убити надокучливу муху, однак як наслідок так фанатично цим захопився, що й не помітив, як наклав собі у штани. Уявіть психологічний стан людини, яка готова на все, аби вийти з положення переможцем. Бос мафії не може програти — він радше відправить на смерть усіх своїх людей і загине сам, ніж визнає помилку й капітулює. Інакше на нього та на всю його родину чекає жорстока розправа з боку інших донів. Або зрада власних капо.

Ось і вся причина. Чи мав напад 24 лютого хоча б якусь стратегічну вигоду? Ні. Він лише призвів до ізоляції, що швидкими темпами веде Росію до занепаду. Він призвів до загибелі тисяч росіян, яку неможливо виправдати жодними планами — вони, як собаки, були вбиті через роздуте его свого вождя. Той навіть не спромігся роз’яснити своїм військовим, що на них чекає, і до чого слід готуватися — скоріш за все, йому було просто наплювати. Для цього є Шойгу, а вже як він впорається — то його особиста справа. Володар Росії має більш важливі справи: хворобливі роздуми про вічне життя, тілесні задоволення та, ймовірно, тет-а-тет із самим Господом Богом. Якщо раніше Путін міг гримнути дверима й залишити проблеми своїм підлеглим, то зараз цей крок може стати для нього останнім. Він настільки повірив у свою обраність, що забув про обмеженість і смертність. І скоро смерть постукає у двері його розкішних покоїв.

Чи можна сказати, що лише Путін винний у всіх жахах цієї війни? Аж ніяк. Це не він наводив ракети по житловим будинкам, не він стріляв по цивільним машинам, не він грабував і ґвалтував українців. Це робили його слуги — часом вірні, а часом віроломні, однак не здатні вчинити інакше, бо в цілому хотіли того ж. Бажання вождя і народу співпадають — саме у цьому полягає сенс вождизму.


Додавайтеся в телеграм чат Нігіліста

Підтримати редакцію:

  • UAH: «ПриватБанк», 4149 6293 1740 3335, Кутній С.
  • USD, EUR: PayPal, [email protected]
  • Patreon
  • USD: skrill.com, [email protected]
  • BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
  • ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0

Вам также может понравиться...