«Заборонений»: Всі, хто проти диктатури, встаньте!

У прокат вийшов фільм «Заборонений», присвячений життю та обставинам загадкової смерті поета, перекладача та політв’язня Василя Стуса. Режисер – Роман Бровко, автори сценарію – Артемій Кірсанов та Сергій Дзюба, відомі за військовою драмою про війну на Донбасі «Позивний Бандерас».

На фільми про знакові постаті зазвичай покладають перебільшені надії, від них очікують абсолютної досконалості. А після їхнього виходу завжди знаходяться як затяті прихильники, так і критики, незгодні з подачею автора.

Утім, після перегляду «Забороненого» у мене враження скоріше позитивне – із суттєвими зауваженнями. Стрічка вийшла не шедевральною, але вартою перегляду.

Для повноти вражень я відвідав обговорення фільму та книги у Інформаційно-виставковому центрі Музею Майдану в Києві 8 вересня 2019 р., послухав сучасників описаних подій – журналістку й шістдесятницю Маргариту Довгань та політв’язня, учасника Харківської правозахисної групи Василя Овсієнка. Вони про картину відгукнулися схвально й наголосили, що молоді буде корисно її переглянути.

Початково назвою фільму мала бути «Птах душі» (назва останньої, знищеної збірки поезій Стуса). Згодом назву змінили на «Стус», потім на  «Заборонений»; творча група відмовилась від імені поета в назві через те, що у фільмі представлено не лише біографію конкретної людини, а й образ часу та уособлення боротьби з режимом (так пояснено в повідомленні Державного агентства України з питань кіно).

Проект фільму став одним із переможців 10-го конкурсного відбору Держкіно у 2017-му. Зйомки стартували у 2018-му на Хрещатику, де майданчик стилізували під радянські часи кінця 1960-тих. Зняли фільм за декілька місяців в Києві. Кошторис – 38 мільйонів гривень, з них половину надало Держкіно.

Фільм розповідає про останні дні українського поета-шістдесятника Василя Стуса та про його загадкову смерть у радянському таборі в ніч на 4 вересня 1985-го. Стрічка показує життя Стуса від звільнення з аспірантури аж до другого судилища і заслання до табору. 

Деякі знакові факти біографії поета увійшли до стрічки. Так, у 1965 році під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» Стус узяв участь в акції протесту. Разом із Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом та Юрієм Бадзьом він закликав партійних керівників засудити арешти української інтелігенції. За участь у цій акції його відрахували з аспірантури. Потім Стус працював, де міг: у Центральному державному історичному архіві, на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро.

У 1972 р. за поетичну збірку, що містила «інакомислення», Стусу присудили 5 років у в’язниці та 3 на засланні. Потім, будучи звинуваченим у протирадянській агітації вдруге, марно намагався відмовитися від призначеного йому «незацікавленого» адвоката – Віктора Медведчука. Поета засудили на максимально можливий термін, під час відбування якого, у 1985 році, він помер.

За декілька місяців до смерті Стуса номінували на здобуття Нобелівської премії, що стало однією з головних інтриг фільму. Щонайменше двічі виступав на захист поета Генріх Бьолль, лауреат премії 1972 року і на той момент президент Міжнародного ПЕН-клубу (він помер 16 липня 1985 року). У 1984 році Бьолль разом з німецькими письменниками Зіґфрідом Ленцом і Гансом Вернером Ріхтером надіслав телеграму тодішньому Генеральному секретареві ЦК КПРС Костянтину Черненкові про загрозливий стан здоров’я В. Стуса. Відповіді не було.

За версією сценаристів «Забороненого», такий розголос довкола ув’язненого спонукав уже Горбачова терміново докласти зусиль, щоб Стус перейшов на бік партії і попросив про помилування. Альтернативою стала смерть поета. Цілком схоже на правду.

Овсієнко розповідає: «У Кремлі знали, що Нобелівська премія, згідно з її статутом, присуджується тільки живим, посмертно вона не присуджується. Кремль не міг допустити, щоб нобелівський лавріят, та ще й українець з’явився за ґратами (а це піднесло б «українську справу» на нечувану висоту). І сталося це вже в часи Горбачова, який посів кремлівський «престол» у квітні 1985 року».

«Номінації добивалася українська інтелігенція – сподівалися, це стане достатнім приводом для звільнення. Однак «незручний» лауреат був усунений режимом. Василя вбили у в’язниці в ніч на 4 вересня 1985 р. Повідомили, що помер від раптової зупинки серця», – такі спогади Маргарити Довгань, яка три роки працювала зі Стусом в одному кабінеті. За її словами, медичний висновок про хворобу родичам так і не надали.

Є у «Забороненому» переваги, які стоять поруч з явними провалами стрічки.

Перший і найочевидніший плюс – це відсутність «нафталіну» та стилю «антирадянський соцреалізм», якого можна очікувати від опису епохи Хрущова-Брежнєва. Фільм знятий в сучасній манері, без нудних провисань. Органічно в кадрі виглядають цитати з віршів Стуса, епіграфи між «розділами» фільму. Дисиденти – не святі, що витають у високих сферах, а живі люди, що ходять на роботу й мають розваги – літвечори й дискотеки.

Є при цьому велике «але». Фільм знятий «дешево», явно економили на зйомках пейзажів радянської епохи. Серіал «Чорнобиль» настільки підняв планку живописання СРСР, що просто вставки кінохроніки з відсилання до місць подій, нехай і з сучасними спецефектами, виглядають непереконливо. 

Плюси. Актори грають переконливо, події цілком логічні. Ми не знаємо, чи дійсно в таємних клубах грали джаз з україномовними текстами і чи говорив Стус саме з такою інтонацією, яку передав Дмитро Ярошенко (втім, усі зацікавлені можуть перевірити, аудіозаписи збереглися). Але загальна атмосфера відповідає принципу «таке могло статися».

«Сили добра» у фільмі всі як один викликають симпатію і бажання прочитати біографії дисидентів. Картина розрахована на те, щоб після перегляду глядач почитав хоча б у Вікіпедії статті на тему радянського дисиденства. В кадрі – сміливі дівчата, котрі дають свідчення на користь Стуса, епатажна Алла Горська, Іван Дзюба, який вийшов на першу акцію протесту в кінотеатрі «Україна», а також Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Михайлина Коцюбинська, Сергій Параджанов (у фільмі – красунчик-стиляга) та інші. Винесена в трейлер фільму фраза Стуса «Всі, хто проти диктатури, встаньте!» викликає саме ті емоції, які вкладали автори – повага до людей тієї епохи, які знайшли сили протестувати, й ненависть до радянської влади.

Паралельно автори натякають на стабільне й благополучне існування більшості населення при радянському ладі. Це показано через веселу кінохроніку Києва – перебивки між епізодами картини. Є й кадри нападу СРСР на Чехословаччину 1968 року. Утім, для розуміння їхнього контексту глядач щонайменше повинен пригадати шкільний курс історії. 

Обивательське затишшя раптово розриває акт самоспалення воїна УПА Василя Макуха 6 листопада 1968 року в Києві на Хрещатику – на знак протесту, крім іншого, проти агресії СРСР в Чехословаччині. У фільмі свідком акту стає і Стус.

Явний мінус картини – не розкрита лінія кохання між Валентиною Попелюх та Стусом, що визнали й соратники поета на обговоренні. Дружина Стуса в кадрі готує їжу, ростить сина, загострено ревнує до Алли Горської… І все. Тим часом саме реальна Валентина підтримувала Василя до кінця.

Сцена, де Стус пропонує руку і серце Валі на тлі пам’ятника Тарасу Шевченку, нехай і награна… Але «таке могло бути».

«Сили зла» виглядають цілком переконливо й демонічно. «Звичайне зло» в особі полковника КДБ Віри Холод із Києва – збірний образ підлих спецслужб, що спокушають слабких і смертних людей на співпрацю. Поруч майор КДБ крутить трагічний роман зі своїм підлеглим. Є рядові менти, що відчувають свою маленьку владу – як у сценах з розгоном зібрань киян, так і з ув’язненими в таборі. До речі, персонажі радянських силовиків за сюжетом спілкуються російською, але у «Забороненому» їх підкреслено дублюють (навіть не титрують) українською.

Ця демонізація може призвести після перегляду до несподіваного для авторів ефекту – ненависті до інституту держави і апарату насильства як такого, а не лише до радянської, а тепер російської держави.

Суттєвий недолік «Забороненого» – не показано, що Стус був ув’язнений двічі, а між ув’язненнями було лише дев’ять місяців свободи. Не показано, що Стус вдруге пішов на це добровільно, очоливши Ґельсинську спілку. Але достовірно відтворено, що його фінальна збірка «Птах душі» так і не вийшла за межі табору. І сцена, де у вогні вбивці знищують на очах поета аркуш за аркушем, намагаючись схилити до співпраці, цілком могла статися.

За кадром залишився цікавий факт, розказаний Овсієнком, що свої останні дні Стус проводив у камері з російським монархістом і націоналістом Леонідом Бородіним. Кадебісти розраховували, що між ними відбудеться конфлікт. Однак цього не сталося. Між тим у фільмі один із останніх побратимів, яких бачить Стус – Левко Лук’яненко.

Дуже серйозний мінус – сцени з життя Стуса на Донбасі. Є епізоди з п’яними шахтарями, які бикують на україномовних вчителів, потім із ще п’янішими шахтарями, які виспівують під гармошку блатняк і ссуть під вікном Стуса. Все це ототожнення Донбасу з російськомовним гопництвом – пропаганда найнижчого штибу, в стилі Кисельова і його радянських наставників. Однозначно ці сцени відвернуть від перегляду справжніх жителів Донбасу, яких українське кіно по ідеї покликане «повернути» в україномовний культурний дискурс. І не врятують від обурення цілком слушні слова, вставлені авторами фільму в уста Стусу, про те, що на Донбасі вирішується доля України.

Загалом, якщо творці ставили за мету привернути на бік українських дисидентів сучасну аполітичну молодь, актуалізувати пам’ять про полеглих, то зробили вони це вкрай незграбно і непереконливо. У відриві від контексту головний герой виглядає неврівноваженим істериком, якого «чомусь» дратує стабільність і процвітання радянської епохи. 

Якщо проводити аналогії, то й про другий Майдан дехто задає питання: «чому ці націоналістичні істерики вийшли майданити в 2013-му, якщо долар був по 8, а країна стрімкими темпами економічно розвивалася?».

На жаль, поза кадром лишилося поступове розчарування Стуса у радянському устрої. За словами Василя Овсієнка, всім відома версія його вірша, де говориться: «Державо напівсонця, напівтьми, ти крутишся у гадину, відколи тобою неспокутний трусить гріх і докори сумління дух потворять». Однак наприкінці життя Стус змінив текст на «державо тьми і тьми, і тьми, і тьми!».

Дисиденти у «Забороненому» протестують… Тому що протестують. В таборі сидять представники всіх народів СРСР… Тому що вони «чомусь проти влади». Сучасному підлітку, щоб він дістав смартфон і загуглив «дисидентський рух в Україні», «розстріл у Биківні», «становище селянства в СРСР» чи «Розстріляне Відродження», потрібно набагато більше пояснень в кадрі, чому й навіщо. Звісно, довелося б суттєво змінювати компоновку картини, яка й так триває 2 години, але це покращило б її якість.

Сучасну юнь не переконаєш казенними словесами типу «віковічна борня українського народу» (яких, на щастя, у «Забороненому» нема, але мотивація персонажів напрошується саме така), які по суті є калькою з ідеологічних фраз на кшталт «провідна роль Компартії». Так само як не змотивуєш загальними фразами сучасного юнака взяти зброю й піти служити на фронт. Щоб тримати лінію фронту на Донбасі, потрібні значно глибші аргументи.

Навіть сцена у «Забороненому», де україномовні юнаки прийшли бити Стуса за те, що він назвав радянську молодь «волами у ярмі», підкреслює лише розпач поета без будь-якої передісторії. Кінематографічний Стус чомусь, ні сіло ні впало, ображає юнь, замість того, щоб привертати на свою сторону. Не розкрита причина написання вірша: «Кубло бандитів, кагебістів, / злодіїв та ґвалтівників / у стольному засіли місті / як партія більшовиків», а також те, чому за нього карали п’ятьма роками ув’язнення і зламаною долею. Чому поет знайшов сміливість сказати такі слова? У стрічці ми не бачимо.

Хто цей чоловік у «Забороненому»? Чому він кричить та обурюється? Мотивація вийшла у стилі: «Так це ж Стус, він повинен обурено кричати! Тому що Одвічна Борня Українського Народу!». 

Захист української мови й культури без контексту, та ще й підкріплений тільки сценами з гопниками, вийшов геть невмотивованим. Тим часом справді у Донецьку 60-х не було жодної української школи, а Шевченка та Тичину вивчали в російському перекладі, і це лише окремі епізоди русифікації. У цьому плані набагато сильніша картина «Поводир, або Квіти мають очі» Олеся Саніна про знищення енкаведистами цілого культурного прошарку українців – кобзарів – у 30-х рр. ХХ ст.

Саркастично посмішку, однак вже без претензії до авторів, викликає сцена, де соратниці відвідують поета на його робочому місці для «неугодних» – кочегарці. Жінки обурено констатують, що посилати інтелігента на такі роботи – це все одно що мікроскопом забивати цвяхи. У світлі подій 90-х, коли освічені люди рівня Стуса роками не отримували зарплату в держустановах, торгували шмотками на ринках, спивалися, змінювали професію або емігрували від безпросвітності, ця впевненість людей радянської епохи, що держава повинна знайти всім роботу, смішна й передана досить точно.

Найбільше реклами фільму зробив скандал з Медведчуком, який в реальності був адвокатом Стуса. На етапі виробництва стало відомо, що з фільму вирізали сцену з молодим адвокатом – слугою радянської системи. У оновленій версії фільму сцену з судом зберегли і навіть трохи продовжили хронометраж, але без вказування імен та з приміткою, що деякі персонажі можуть бути вигаданими. Зроблено це для того, щоб прихильники «радянського спадку» не подали на авторів кінокартини до суду. А назагал вийшов реверанс і публіці, налаштованій проти Медведчука, й самому Медведчуку.

Між тим сумнозвісний адвокат і віднедавна Народний депутат України сказав «Українській правді», що на фільм не піде: «Він мене не цікавить. Як і сам Стус».

Сталася та ж історія, що зі стрічкою «Смерть Сталіна», забороненою в РФ – пересічне кіно не помітили б, якби не скандал.

В цілому фільм «Заборонений» найсильніший саме емоціями, які він викликає. Нехай все не показано документально точно, а любовна лінія нагадує скоріше серіал «Сутінки»… Але, наприклад, кадебісти спілкувалися між собою і з дисидентами саме так, як у кадрі. Так само, як вигадана полковник Віра, переходили з допитуваними на чисту вишукану українську, щоб залучити на свою сторону. Про це я чув свідчення очевидців, і ці кадебісти живі донині, вони серед нас, і часто займають високі політичні посади. У цьому весь жах і неочевидний сенс картини – описане суспільство, де «мільйони мовчать», «одиниці говорять правду», а всіма править, як висловилась Маргарита Довгань, «геніальний у своєму злому намірі» КДБ. І багато гвинтиків цього суспільства, яке промовчало, живі донині.

Фінальний титр фільму – «Присвячується дисидентському рухові в Україні». Вшануймо пам’ять загиблих за свободу слова, нехай навіть абсолютно різних за своїми поглядами людей.


ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ КАНАЛ В TELEGRAM!

Підтримати редакцію:

  • UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
  • Patreon
  • USD: skrill.com, [email protected]
  • BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
  • ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
  • DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
  • LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

Вам также может понравиться...