Діалектика рівності

DSC_0340
Марш рівності в Києві відбувся без особливих ексцесів. Відбувся саме так, як завжди прагнули його ліберально-правозахисні організатори: під посиленою охороною поліції, завдяки чому сутичок із агресивними гомофобами не було.

Та водночас поліційні кордони та металодетектори викликали неминучі асоціації з російською практикою обмеженої свободи мирних зборів. Левіафан був до нас прихильним. Та разом із тим він продемонстрував, що це його, левіафанова прерогатива – вирішувати, хто буде в безпеці, а хто – ні, кого карати, а кого милувати.

Та чи є це просто випадковістю? Чи не проявляється тут іманентна діалектика прав людини як таких?

Правозахисна спільнота часто наполягає на тезі, що питання надання тих чи інших прав не може вирішуватися більшістю голосів. Зрозуміло, чому так: інститут прав людини виник після 2 світової війни як засіб проти тих вад влади більшості, що їх викрила історія гітлеризму. Після 1933 року наївне народництво неможливе, бо немає гарантії, що “простий народ” не може скурвитись у своїй більшості.

Інститут прав людини за своєю природою є системою обмежень влади більшості. Отже саме існування прав людини як суспільної практики демонструє існування влади понад декларовану владу народу: влади суверенної.

Коли організатори Маршу рівності зверталися до поліції по допомогу й добровільно відмовлялися від української повідомчої практики вільного проведення мирних зборів на користь де-факто дозвільної, вони діяли саме у форматі петиції до суверена.

Залежність прав людини від суверенної влади значить також, що ці права є за означенням загроженими. Права визначаються такою дрібничкою, як ліберальні нахили суверена. Ситуація з маршем у чомусь аналогічна скасуванню кріпацтва згори ліберальним Олександром II.

І це стосується не лише Маршу рівності в Україні: нинішня глобальна хвиля правого популізму робить основною ідеологічною опозицією сучасності протистояння між освіченою та прогресивною суверенною владою та варварським натовпом-охлосом. Традиційні антисистемні сили захоплені цим протистоянням не менше, ніж мейнстрім: так, ліві “антиімперіалісти” солідаризуються з “прогресивними” арабськими диктаторами проти революцій.

Та головним кошмаром сучасності є, все ж, не натовп як такий, а дикий суверенітет: що як суверенна влада зречеться ліберальних цінностей та стане на бік варварства? Загрозу цього ми можемо бачити як на сході, так і на заході.

А протилежністю дикого суверенітету є освічений натовп – тобто, власне, вже не натовп, а суспільство, об’єднане не поліційною владою, а взаємоповагою та солідарністю. Таке суспільство не потребувало би окремої від себе влади над собою. Ми можемо стати освіченим натовпом, зробивши знову актуальною масову політику від першої особи. Потрібне повернення масових низових рухів, об’єднаних цінностями свободи, рівності та глобальної солідарності.

Сергій Кутній

Вам также может понравиться...