Про секс зі свинями як важливу соціокультурну проблему сучасності

aNMMdCB Нещодавня подія широко обговорюється у медіа: з’ясувалося, що прем’єр-міністр Великобританії Девід Кемерон у минулому робив певні сексуальні дії з головою мертвої свині. Ця подія, хоч і відбулась у реальності, ніби повторює першу серію першого сезону художнього серіалу “Чорне дзеркало”, за авторством відомого англійського сатирика Чарлі Брукера. У цій серії британський прем’єр має зайнятися сексом зі свинею в прямому ефірі, щоб виконати вимоги терориста, який взяв у заручники британську принцесу. Постмодерна реальність та сатиричний твір мистецтва, при чому не лише в цьому випадку, стають настільки схожими один на одного, що питання проведення лінії, що б їх розмежовувала, постає ще більш гостро. Зокрема і тому, що від постачання британської зброї на Близький Схід залежить життя і смерть тисяч людей, проте обговорення цих смертей видається менш привабливим для медіа, ніж сексуальні вподобання прем’єр-міністра. У зв’язку з цим ми публікуємо есей трирічної давнини, написаний одним з дописувачів сайту. Хоча привід для написання есею був зовсім іншим, сама медіа-реальність не змінила своїх законів, тому його ідеї все ще є актуальними в даній ситуації.

При перегляді першого епізоду серіалу „Чорне дзеркало” мені згадалися дві мистецькі провокації, які певною мірою дотичні до продемонстрованої у цій серії ситуації. Перша з них – створене британським письменником Стюартом Хоумом зображення „некрокартки”. Це зображення пародіює реальні документи, в яких міститься інформація про згоду людини на те, щоб її органи були використані для трансплантації після можливої загибелі. На відміну від реальних карток, в картці, створеній Хоумом, міститься інформація про те, що її власник хоче допомогти іншим у сексуальних експериментах, тому дозволяє після своєї смерті використовувати своє тіло некрофілам. На додачу до цього, вказані можливі преференції того, хто жертвує своє тіло: в картці можна проставити відмітки „лише гетеросексуальні контакти” або навпаки, „лише гомосексуальні”, заборону розчленовувати тіло, і безліч інших. Другий випадок стосується діяльності зоофіла, відомого під псевдонімом Mr. Hands. Mr. Hands практикував проникнення до кінських стаєнь та пасивний анальний секс з жеребцями, що знімалося на відео. В результаті одного зі статевих актів з жеребцем, Mr. Hands отримав ушкодження нутрощів, через які помер. Проте у 2007 році на Каннському фестивалі був презентований фільм „Зоопарк”, присвячений померлому, в якому відбулась певна романтизація образу Mr. Hands та тих, хто розділяв його пристрасть та брав участь у подібних сексуальних практиках.
Більшість суперечок, що тривають навколо політичного ставлення до сексуальних практик, стосуються гомосексуальності та педофілії. Якщо помітні чималі успіхи активістів ЛГБТ до здобуття політичного визнання гомосексуальності як норми у ряді країн світу, то педофілія вбачається абсолютним злом, голоси протесту лунають переважно стосовно надвеликого розмаху „боротьби з педофілією”, що зачіпає людей, які не належать до ґвалтівників або розповсюджувачів дитячої порнографії (не будемо вдаватися в деталі, оскільки ця позиція, якщо її можна назвати такою, досить неоднорідна). В будь-якому випадку, аргументи сторін обох суперечок часто зводяться до єдиного знаменника: намагання віднайти раціональну основу для підтримки або заборони політичного визнання нормальності тієї чи іншої сексуальної практики. Зоофілія та некрофілія знаходяться у суперечках дещо осторонь, про них нечасто можна почути. Вони ніби знаходяться поза межами політичної дискусії.
6214609786_0a01f647fd
Якщо педофіл відразу піддається соціальному остракізму, який аргументується раціональними причинами (це завдає шкоди дітям), то у випадку з зоофілією та некрофілією такі аргументи виглядають більш надуманими, до всього іншого, на „постраждалих” не розповсюджуються „права людини”. Зоофілія та некрофілія викликають осуд, заснований на емоційній оцінці подібних явищ, проте такий самий осуд часто викликає і гомосексуальність, яку зараз все частіше визнають варіантом норми.

Таким чином, ключовим для розуміння можливості заборони певної девіантної поведінки стає раціональне питання: хто саме може постраждати від подібних сексуальних практик? Заборона все більше редукується до питання шкоди для суспільства, натомість метафізичні чи теологічні концепції визначення правил людської поведінки втрачають свої позиції. Звичайно, можна очікувати велику кількість консервативної протидії цьому процесу, проте загальна тенденція вгадується досить чітко: соціально прийнятні практики (відповідно, і „межі людського” у індивідуальному сприйнятті) все більше зводяться до реальної, раціонально обґрунтованої можливої шкоди іншому. І саме ця проблема обігрується у серіалі та мистецьких провокаціях, описаних у вступі.

Проте серіал заторкає не стільки питання раціональності та прийнятності даної сексуальної практики як такої, як питання про раціональність репрезентації таких подій у медіа, які мають все менше відношення до реальності. „Терорист”, що викрадає принцесу, не має жодної чітко артикульованої політичної мети, натомість, створює грандіозну за своїм масштабом медіа-подію ніби заради неї самої. Сама особа заручниці має лише символічне значення для британців та ніяк не впливає на їх життя (наприклад, на добробут та безпеку). Медіа транслюють цю подію лише заради підвищення рейтингів. Прем’єр приймає остаточне рішення лише під тиском суспільної думки, яка змінюється протягом одного дня, при чому це відбувається, знову ж таки, завдяки медіа. Фактично, вся історія не має жодного раціонального значення. Вона існує лише через те, що медіа-реальність почала жити окремим життям, не прив’язаним до природи, економіки, тобто, до того, що можна визначити як „реальне”. Відповідно до цього змінюється уявлення про реальне життя – за нього видається серія сфабрикованих подій, присутніх на екрані. Все населення Британії збирається навколо телевізорів, щоб подивитися на подію, яка не несе жодного практичного значення або естетичного задоволення, хіба що вражає своєю незвичністю.

Можливість повернення сучасного суспільства до реального життя можлива лише за умови, що реальність зможе „достукатись” до людей, безпосередньо „стукаючи” їм у двері. Економічна або екологічна криза великою мірою унеможливлює існування у медіа-реальності, оскільки можливість використання технічних пристроїв, що дають до неї доступ, залежить від хиткої стабільності, наявної у країнах Заходу. При безпосередньому контакті з реальністю людина починає все більше покладатися на власний досвід, ніж на той, що був отриманий з екранів. Болісні відчуття, які йдуть від нашого тіла, пов’язані з голодом, холодом або ушкодженнями, та які неможливо ігнорувати, демонструють нам справжню межу реальності, яку можна подолати лише тимчасово, а саме, на той час, поки фізична реальність дозволяє нам жити у світі реальності сфабрикованої.
1002298-i_058 (1)

Вам также может понравиться...