П’ять міфів про становище жінки в традиційній українській культурі

Українську культуру традиційно вважають матріархальною, тобто такою, де панують жіночі цінності, а жінки споконвіку наділені правами та можливостями, що й не снилися їхнім сусідкам. Однак це лише міф, стверджує старша наукова співробітниця Інституту народознавства НАН України, кандидатка історичних наук Оксана Кісь. Чому ґендерна рівність у традиційній українській культурі – річ примарна, дослідниця розповіла у лекції ”Феміністичний аналіз української традиційної культури” в межах проекту Феміністичні ініціативи Львова.
«Ідея матріархальності, тобто панування жіночих цінностей в української культурі, сьогодні є частиною українського національного міфу», – розповіла дослідниця. – Мовляв, жінки в Україні завжди були рівноправні і шановані, а тому фемінізм нам не потрібен».


PimonenkoNK_Svaty72x102KDКоріння формування цього міфу сягають кінця ХІХ – початку ХХ століття – коли в науці набула популярності теорія еволюціонізму. Згідно з нею, всі суспільства проходять певні щаблі розвитку, а матріархат – найнижчий із цих щаблів.

Ідея про засадничу матріархальність української культури добре вкладалась у формування іміджу українців як окремішньої, особливої і прогресивної нації . У час, коли у світі тоді зароджувалась перша хвиля фемінізму, важливо було показати наскільки цивілізованішими за своїх сусідів є українці, які споконвіку шанували своє жіноцтво. Це дуже підходило українським історикам кінця ХІХ – початку ХХ століття, які працювали над формуванням української національної ідеї. Українські дослідники ретельно вишукували ознаки матріархальності української культури у народних звичаях та традиціях – і знаходили їх.

Міф про повноправність жінки у родині

Коли говорять про рівність жінки у подружньому житті, то найчастіше мають на увазі однакові права жінок та чоловіків на володіння майном. Буцімто, жінки могли успадковувати землю, мати окреме від чоловіка майно, відносно самостійно провадити свою жіночу частину господарства, що була повністю у їхній компетенції.

Інтерв’ю з жінками, що народилися на початку ХХ століття і застали українську культуру у ще не надто зачепленому процесами модернізації вигляді, доводять – насправді загальновизнаним головою родини переважно був чоловік. Саме його голос у важливих питаннях завжди був вирішальним – коли йшлося про продаж корови чи одруження дітей.

Також чоловік мав легітимоване громадою і культурою право застосовувати фізичну силу щодо інших членів родини, в тому числі дружини. Водночас дружина найчастіше не могла сказати навіть образливого слова щодо чоловіка – бо так не було заведено.

«Розповіді про рівень насильства над жінками в традиційних українських селянських сім’ях часом були настільки жорстокими, що мої колеги-етнографи, які іноді були присутні під час моїх інтерв’ю, не могли витримати подробиць такої розповіді, – згадує Кісь. – Тобто це питання не штурханця чи потиличника, а дуже серйозного, часами – кривавого насильства».

Подвійні стандарти застосовували щодо чоловічої та жіночої подружньої зради – чоловічу, як правило, толерували, замовчували, не виносили на громадський осуд, тоді як жіноча зрада, як правило, закінчувалась фізичним покаранням невірної дружини.

Міф про романтичні почуття як основу шлюбу

ukrainka1Не таємниця, що ще й зараз панують доволі романтизовані уявлення про шлюб у традиційній українській культурі – мовляв, люди одружувались через почуття. Однак насправді визначальними все ж були економічні та господарські чинники.

Гендерна рівність зберігалась хіба у сенсі безправності нареченої та нареченого у виборі партнера – замість них це найчастіше робили батьки. Переконанням, вмовлянням, примусом, погрозами – батьки домагалися, аби син чи донька одружилися з тим, кого рідні вважали найвигіднішою партією. Нерідко наречені вперше бачили один одного аж у день весілля.

Дівчина при цьому зазвичай була у пасивно-очікувальній позиції та фактично не мала змоги вплинути на власну долю. Наречений же, якщо між батьками потенційних молодят не було домовленості про шлюб, все ж зберігав певну свободу вибору – саме стороні жениха належала ініціатива у сватанні. Водночас дівчині навіювали, що відмовляти сватам – це недобра практика. Мовляв, лишишся старою дівкою. Дівчина повинна була відповісти згодою практично на першу пропозицію.

На користь матріархальності традиційної української культури часто наводять той аргумент, що дівчата самі могли свататись до чоловіків. Такий звичай справді існував в деяких регіонах України і зник всередині XVIII століття. Однак насправді такий сценарій був можливим лише за виняткових обставин. Перший звичай передбачав, що дівчина могла ініціювати шлюб, коли злочинця засуджували до смерті і дівчина, публічно висловивши згоду негайно взяти з ним шлюб, могла його врятувати від смерті.

Інший випадок – коли парубок збезчестив дівчину і та завагітніла, то могла з’явитись до нього у дім і наполягати на праві узаконити відносини.

Міф про культ дошлюбної цноти

Українську культуру завжди намагаються презентувати як дуже цнотливу, високоморальну, де ледь чи не перший поцілунок відбувався вже під вінцем.

Цей міф спростовує практика вечорниць чи досвіток – вечірньо-нічних посиденьок дівчат та хлопців протягом всього осінньо-зимового періоду. У повному форматі це явище розгорнулося в Центральній, Північній, Південній та Східній Україні, тоді як на Західній мало свою регіональну специфіку. Дівчата збиралися в хаті самотньої жінки і спільно пряли, хлопці приходили до них в гості. Невід’ємною частиною вечорниць було спільне спання – хлопці та дівчата спали разом на підлозі, на соломі. Тут-таки відбувалися еротичні та сексуальні ігри.

Деякі дослідники вважають інститут вечорниць своєрідним тренінгом подружнього життя – молоді люди там знайомились, отримували певний еротичний, сексуальний досвід спілкування з протилежною статтю.

На вечорницях панували ґендерні ієрархії – хлопчачі гурти розглядали жіночі гурти певною мірою як свою власність. Наприклад, вони могли запросити хлопців з іншого села, аби пригощати їх «своїми» дівчатами. Хлопці могли силувати дівчат до спільного спання, в той час як на дівчатах лежала відповідальність за збереження цноти. В разі збезчещення вся ганьба падала на її голову, а не на голову хлопця.

Аби домогтися фізичної взаємності, до дівчат могли застосовувати засоби насильства – наприклад, били попругою, або ховали взуття, щоб ті не втекли – то ж деякі дівчата мусили тікати босоніж по снігу та морозу.

Не ходити на вечорниці дівчата не могли – батьки практично випихали своїх дорослих дітей туди, фактично наражаючи доньок на певний ризик безчестя.honchar

Дівчина могла стати покриткою – тобто втратити незайманість, завагітніти і народити дитину без шлюбу – часом не з власної волі. Це траплялось, зокрема, через сексуальне невігластво – матері елементарно не пояснювали молодим дівчатам, звідки беруться діти. Хлопці часто використовували таку необізнаність, і обманом спокушали дівчат.

Доля покритки переважно була сумною – її чекало життя маргіналки. Єдиним способом врятувати соціальний статус у суспільстві – було вийти заміж, однак розраховувати на добру партію вже не доводилося. Проте таких жорстоких розправ із жінками, що народили дітей поза шлюбом, як це описано у творах Шевченка, в Україні все ж не було.

Хоч покритку ганьбили, але її не доводили до межі, аби вона вкоротила собі віку, або вбила немовля.

Міф про романтичний образ матері

В українській культурі є романтичний образ матері – такої собі Мадонни з немовлям.

На практиці, через відсутність засобів контрацепції жінка практично все життя ходила вагітною – в середньому традиційна українська родина мала від 7 до 12 дітей. Однак це була вимушена багатодітність, при чому матеріальної можливості утримувати цих дітей часто не було. Тому інколи навіть заміжні жінки вдавались до переривання вагітності. Та й ставлення матері до новонародженої дитини в родинах, де вже було багато дітей, не могло бути дуже позитивним.

Безпосередньо перед і після пологами і в період лактації селянка мала виконувати всю ту ж тяжку роботу, що й за інших обставин. З кожною дитиною господарське навантаження на жінку зростало, а ресурси сил і часу були не безмежними. То ж не дивно, що у деяких колискових мати ніби бажає смерті своїм дітям. У багатодітній родині немовля розглядали як тягар, який обмежує матір, не дає їх повноцінно виконувати свої господарські функції.

За смертю хворобливого, кволого немовляти не дуже й побивалися. Деякі звичаї (як от вірування у “підміну”) фактично легітимізували інфантицид нежиттєздатних дітей. Високий рівень народжуваності і смертності немовлят обумовлював доволі спокійне ставлення до факту смерті малої дитини: «Склянок, а дітей, ніколи нема досить: склянки б’ються, а діти мруть». Зате, коли вмирали більші діти, підлітки – це було трагедією, адже селянська родина втрачала повноцінного робітника, який був цінним у господарстві.

Відтак у фольклорі можна знайти голосіння за дорослими хлопцями і дівчатами, але не за немовлятами.

Міф про освіченість української жінки

ukrainkaВважається, що жінки в Україні були дуже освічені. При цьому йдеться навіть не про політичну еліту князів та гетьманів, а саме про простий народ. Водночас статистика показує, що наприкінці ХІХ століття серед українок, що жили на українських теренах Російської імперії, письменних було лише 4% – на противагу 11%-12% письменних чоловіків.

Причина цьому – батьки не вважали за потрібне віддавати дівчат у науку. Дівчина шкільного віку була особливо потрібна в господарстві. В інтерв’ю етнографам старші жінки часто розповідали, як їм прикро, що батьки не віддали їх до школи – адже здібності і бажання вчитися вони мали.

Парадоксальним чином, на шляху освіти дівчаток ставали саме їхні матері – адже господині в хаті потрібна була дівчина-помічниця по господарству.

Довірчих стосунків між поколіннями практично не було – знання про сексуальне життя молоді дівчата швидше отримували від старших подруг чи сестер, ніж від матері. Навіть допомагати під час пологів запрошували бабу-повитуху, а не маму.

Лекція Оксани Кісь ґрунтується на багаторічних історико-етнографічних дослідженнях, які у повному обсязі викладені у книзі “Жінка в традиційній українській культурі (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.).

Коротко зі змістом книжки можна ознайомитись тут.

Текст – Ганна Власюк

Джерело

Вам также может понравиться...

  • http://twitter.com/MiraOe Mira

    П’ять міфів про становище жінки в традиційній українській культурі http://t.co/17Ktif1I5Y

  • Наталия

    Всему верю! Один вопрос о Шевченко: он что, не из жизни взял свой сюжет? Приписал жестокость своему народу? Вряд ли…

  • Светлана

    Интересно было прочитать о вечорныцях, что и как на самом деле происходило. Об отношении к маленьким детям, о главенстве и воле мужа в семье, о безграмотности – точно так мне рассказывали прабабушки из села на Подолии, которые родились в конце 19-го века.

  • http://ecoanarchy.tumblr.com CJIOH

    весьма рассудительно, хотя в народных песнях довольно часто образ дивчини – очень гоноровый и властный…

  • http://ecoanarchy.tumblr.com CJIOH

    Додам, що матріархальність у сучасному фемінізмі треба ще пошукати. Це як реакційна адаптація до патріархату. І не зовсім згоден з вісловлюванням – “матріархат належить до найнижчих щаблів”. Навіть туалет жіночий зліва (шютка юмора). Але все ж таки, нижчим він є лише через призму самого патріархату. Наступним буде чи знову матріархат, чи шось взагалі “транс-статеве”

  • Панна Коцька

    про освіту, думаю не все так просто.
    Говорять про освіту, базуючись на спогадах Павла Алеппського, котрий подорожував в 17 столітті (коли дійсно були українські князі і гетьмани) і відзначав освіченість і чоловіків і жінок різних станів

    а статистика – кінець 19 століття.

    Імперії, вони такі