Соняшникова покута: українська жінка та російські солдати

Серед багатьох трагічних образів, що зустрілися нам під час російського вторгнення в Україну цього тижня, найвиразнішим та наймоторошнішим для мене став образ жінки, що зіткнулася з озброєними солдатами на міській вулиці. Дізнавшись, що ці солдати й справді громадяни Росії, вона спитала їх про те, що вони роблять на її землі, та справедливо назвала їх окупантами та фашистами. Далі розмова пішла у неочікуване русло. Жінка сказала: “Візьміть насіння та покладіть їх собі [в кишеню], щоб хоч соняшники росли, коли ви тут ляжете”. Це була єдина її вимога у цій короткій розмові. “Хлопці, покладіть собі насіння. З насінням ви й ляжете.”

Квітки як символ протесту у військових операціях – знайоме явище. Термін “Flower Power” виник під час масових протестів проти вторгнення США у Вʼєтнам, коли Джордж Гарріс вставив гвоздики в дула гвинтівок під час маршу на Пентагон 1967 року. Цей акт був повторений у Європі 25 квітня 1974 року, коли диктатура Нової Держави (Estado Novo) у Португалії була мирно повалена португальською армією. Ця подія стала відомою як революція гвоздик, бо “торговці гвоздиками з Лісабону жертвували гвоздики солдатам для того, щоб вони їх вставляли в дула своєї зброї. Кажуть, що цю ідею вигадала Селеста Каейру з ресторану у Лісабоні. Вона почала роздавати гвоздики з ресторану, і ця ідея пішла до народу.”

Та ця невідома, але смілива українська жінка, що звернулася до російських солдатів, зробила дещо інше. Вона не зірвала квіти у якості символічного жесту мирного спротиву військовому наступу. Вона не надала життя цим квітам як секулярне пожертвування на високому вівтарі людського співіснування. Її жест був орієнтований на післявоєнне майбутнє, у якому пророщування та зростання соняшника (який до того ж є національною квіткою України) підживлене родючими українськими ґрунтами… та трупами російських загарбників. Насіння переживе тих, хто покладе їх собі у військові форми. Вони будуть жити та процвітати, підкормлюючи себе смертями окупантів, які своїми гниючими трупами будуть живити землю країни, до якої вони вторглися.

У пропозиції жінки, на диво, також проглядається момент посмертної покути й для самих російських солдатів. Попри лайки за лайками, що спрямовані на них, вона натякає на те, що насіння “хоча б” зробить їхню смерть небеззмістовною. Поки тіла солдатів живитимуть квітучі рослини, їхня частинка буде жити у квітці, бути квіткою, з коренями у землі, на яку вони зазіхнули власними танками. Їхнє тогосвітнє рослинне життя частково спокутає або компенсує насилля та розруху, що вони спричинили у своїй людській інкарнації. (А поки невідомо, скільки російських солдатів буде спочивати на українській чи іншій землі, бо російська армія увійшла в Україну з мобільними крематоріями, ймовірно з метою приховати кількість російських втрат в активних боях).

Варто помітити, що як для українців, так і для росіян, насіння соняшника є часткою їхнього щодення. Люди проводить час, лускаючи разом насіння та ведучи між собою неквапливу розмову. В народі навіть не потрібно уточнювати, що саме за насіння, бо для нього воно і є соняшникове. Нерідко воно зближує сімʼї, друзів, сусідів. Проте насіння перед споживанням спочатку смажать у лушпинні. Роблячи увагу на тому, що солдати повинні покласти собі в кишеню цілими (тобто як зародки), українська жінка вилучає їх з цього народного зближення. І, менш явно, вона готова прийняти їх у менш ніж людську спільноту місцевої екосистеми у якості квітів, у які б вони перетворилися.

Тобто на відміну від аналогічних жестів, від американських протестів проти війни у Вʼєтнамі до португальської революції гвоздик, дії української жінки є не лише символічними. Вони надають необхідну матеріальну дорогу до миру та життя, існування та співіснування, де попри жахіття, на які спромагаються люди, рослини тихо панують. В такому ж ключі, мій невеличкий аналіз цієї ситуації не є алегоричним або метафоричним. Бо важливо стежити за малими, ніби незначними аспектами подій для того, щоб розуміти, що коїться на землі та, менш очевидно, у землі, де росте майбутнє.

Бажаю завершити уривком з віршу “Ось про це і розповім” сучасного українського поета Сергія Жадана:

“Музика за цвинтарною огорожею.
Квіти, що ростуть із жіночих кишень,
школярі, що зазирають у печі смерті.

Найбільш протоптані стежки – на цвинтар і до води.
В землю ховають лише найдорожче –
змащену зброю, що визріє стиглим гнівом,
порцелянові серця батьків, що озвуться
співом шкільного хору.

Про це і розповім”

Дійсно, давайте про це поговоримо. А коли ми заспокоїмося, коли останній звук слова стихне, послухаємо “музику за цвинтарною огорожею”.

Джерело: Vegetal Redemption: A Ukrainian Woman and Russian Soldiers

Переклад: Marko Karpo

You may also like...