Фонд Рози Люксембург визнав помилковість своєї політики в Україні. Далі буде?

Ми публікуємо текст з сайту Фонду Рози Люксембург, пов’язаного з німецькою партією Die Linke. Впродовж багатьох років ми закликали до бойкоту цього фонду та партії, і вважаємо, що наша позиція була виключно справедливою. Тим не менш, ми вирішили перекласти та опублікувати текст, в якому німецькі ліві визнають помилковість власної половинчастої позиції стосовно України.

Це не те покаяння, котре ми сподівалися почути від фонду, пов’язанного з Лівою Партією. Так, на фоні майже одноголосного засудження російської агресії, вихода з партії путінської маріонетки Оскара Лафонтена та ізоляції Сари Вагенкнехт цей текст можна розцінити як ще одну ознаку оздоровлення Die Linke і пов’язаного з нею фонду. Але ми не можемо не відзначити один серйозний недолік цього тексту. Він недостатньо пропрацьовує провину продукування відверто хибної, шкідницької позиції, за котру вони тепер вибачаються, провину самого Фонду Рози Люксембург як інституції. ФРЛ почасти винен у тому, що німецька лівиця знаходилась в полоні «антиімперіалистчних ілюзій». Лише бомбардування мирних міст і геноцид населення змогли похитнути ці ілюзії, до того ж лише частково. Річ у тім, що ФРЛ виконувала і виконує роль своєрідного хабу між українськими і німецькими лівими.

З Німеччини йдуть грантові гроші. З України — тексти та рефлексія місцевих лівих інтелектуалів. У цієї схеми є, між іншим, один серйозний недолік. Клієнтела ФРЛ формувалася за принципом особистої лояльності. Люди, яким проросійська лінія Die Linke була огидною, відмовлялися співпрацювати з фондом. Лишалися ті, хто був здатний до компромісів. Деякі з них займали проукраїнську позицію, але дуже обрежену, бо не були готові кусати руку, що їх годувала. Інша частина активно переказувала кремлівські наративи, стаючи таким собі відулянням Сари Ваґенкнехт чи Андрея Гунько. 

До останньої ескалації російсько-української війни, як ФРЛ, так і Die Linke, чули як з України їм повторювали саме те, що вони завжди хотіли почути. Це були одні й ті ж банальності, повторювані в різних формулюваннях: що в Україні «громадянська війна», «мілітаризм — це погано», «мінські угоди — шлях до миру, а українська сторона їх чомусь саботує», «Україні не треба в ЄС та НАТО» й тому подібне. Фонд давав гроші українським лівим інтелектуалам, ліві інтелектуали лили мед у вуха своїм німецьким колегам. Такий собі маленький та затишний неоколоніалізм «для своїх». І справа, вочевидь, не стільки в грошах, скільки в гегемонії. Український лівак потребує інтернаціонального визнання, аби відчути себе «справжнім лівим», і ніщо так не підтверджує це визнання, як гранти від «Серйозної Інституції». 

А потім прийшла велика війна, і всі охуїли. 

Наразі більша частина українських союзників ФРЛ займають цілком чітку проукраїнську позицію. Багато з цих людей приносять реальну користь: воюють на фронті, допомагають як волонтери або навіть пишуть непогані та чесні тексти. 

І все ж «покаянний» текст ФРЛ перекладає та публікує саме редакція Нігілісту — одвічні критики і недруги Die Linke й пов’язанних з нею інституцій, і аж ніяк не клієнтела Фонду (скільки українських видань вони все ще утримують? два, три чи більше?).

Поставивши підпис під текстом «Ми були неправі», вони були б вимушені розділити відповідальність за цю неправоту, москвофільство, відтворення російських наративів і брехні російських пропагандистів. Визнати, що їм не варто було принизливо заглядати до рота німецьким лівим і йти на компроміси із власним сумлінням. Визнати, що німецька лівиця не має права бути ані політичним, ані інтелектуальним, ані етичним орієнтиром і ніколи його не мала.

Ми були неправі

Війна повернулася до Європи, хоча насправді ніколи її й не полишала. Вона була тут в 1990х, коли Югославія була розбита ланцюгом цивільних війн із військовими злочинами та геноцидом, війнами, що знаменували собою перестворення НАТО, коли все було сказане та зроблене. З усім цим, війна, що зараз повернулася, є однією з тих, завдяки яким ООН може знову написати: починаючи з цього часу (за винятком порушення Варшавського договору в Чехословаччині в 1968) жодна європейська держава не намагалася підкорити іншу. Незважаючи на припущення у багатьох аналізах, Путін хоче не просто анексувати трохи Східної України. Його плани поширюються на всю країну.

Питання того, як німецьким лівим варто реагувати на цю війну, не має бути питанням взагалі. Лідери Die Linke дали відповідь на всіх рівнях ще до того, як воно було задане. Як писали члени партії та парламентські спікери, ця “війна агресії з порушенням міжнародного закону не може бути виправдана жодним чином. Росія має негайно припинити військову активність, погодитися припинити вогонь та повернутися за стіл переговорів.” Російський напад є чистим імперіалізмом – імперіалізмом, що здається менш дивним на сьогодні людям в Сирії, Чехії, Грузії та багатьох частинах Східної Європи, ніж значущим прошаркам німецького суспільства, включаючи німецьких лівих. 

На цей момент досі перебуваємо у “тумані війни” Клаузелітца, сприймаючи речі такими, якими вони є. Чого Путін хоче досягти? Чи є це повторенням злочинної помилки Брежнєва, який вторгся в Афганістан у 1979 лише для того, аби його успіх залишив по собі 10 років та мільйони вбитих цивільних громадян розтягнутої держави на засадах цілковитого колапсу?

Ця війна – рішення Путіна та дещиці людей навколо нього, правлячого кола Кремля. Росія під Путіним поводиться як імперська суперсила: у 2008 вона поглинула Абхазію та Східну Осетію, у 2014 – анексувала Кримський півострів та підтримала сепаратистські сили в східній Україні, а після 2015 – утвердилася, що вбивчий диктатор Башар аль-Асад має право контролювати владу в Сирії. 

Тим не менш, за економічною продуктивністю Росію складно вважати власницею супермогутнього статусу. В той час, як вона є найбільшою країною в світі, її ВВП приблизно дорівнює іспанському. Це країна на периферії глобальної економіки, що залежить від експорту палива. В той сам час, це також добре озброєна країна із ядерним арсеналом. Путін знає, як використовувати війну, щоб відволікати населення від внутрішніх криз.

Війна чітко окреслила моральні лінії. Будь-яка спроба зрозуміти російські безпекові інтереси або інтегрувати країну в Європу – економічно чи іншим чином – незабаром видається Германії наївною (у кращому випадку) або продиктованою повісткою ігнорування довготривалих імперських планів Путіна. 

У багатьох німецьких телешоу до війни політики з Die Linke частково мали справу з проблемою НАТівської східної експансії та російськими “легітимними безпековими інтересами” стосовно українського конфлікту. Представники партії, що майже не має впливу, диспропорційно намагаються подолати проблему в центрі національної уваги з прихованими мотивами. Тож симпатія до московської професійної чутливості до безпеки є консенсуальною проблемою для всього німецького політичного табору.

Крім врахування безпекової політики, російська інтеграція у Європу була політикою німецького уряду відповідно до вторгнення. Ми можемо подякувати Ангелі Меркель за те, що Німеччина зараз отримує більше половини енергетики від Росії. Чи метою було захистити дешеву енергію для Германії та зупинити Росію від військового вторгнення в Європу? Або Германія просто стає залежною від автократії, як стверджувала Німецька Партія Зелених (і як підтвердили теперішні події)? І чи критика НАТО та його східної експансії аж до російських кордонів, критика з глибоким корінням всередині та поза Die Linke, зберігає певну довіру? Зараз час підбити підсумки тим, що помилково вірили в неможливість захоплення України. 

НАТівська експансія на схід: суперечка, що застаріла в силу розвитку подій

Стверджується, що східна експансія НАТО конфліктуватиме з російськими “легітимними безпековими інтересами”. Врешті, за припущеннями, Сполучені Штати навряд чи б прийняли, якби Мексика чи Канада увійшли у військовий альянс з жорсткими ворожими силами. Там завжди згадується кубанська ракетна криза, коли розміщені Хрущовим воєнні боєголовки в Кубі викликали привид Третьої світової війни. Якщо розширити, чи не легітимним для Росії є спротив НАТівській експансії на кордонах?  

Безпечно припускати, що багато лівих у Німеччині певним чином емпатують цьому твердженню, хоча прижилося воно лише серед лівих. Американський марксист Арнольд Рід напівжартівливо висловив думку, що найважливішим прихильником лівої іноземної політики у США є Джон Мершеймер. Мершеймер зрозумів би цей жарт. Професор політології, відомий своєю відвертістю, Мершеймер є видатним представником сучасної, структуралістської версії школи, відомої як “реалізм”. Відповідно до походження реалізму як “інструменту” Холодної війни, він не може бути точно підтримуваним симпатиком лівих. 

В академічній дисципліні Міжнародні відносини, де теоретичні дебати з ідеологічним відтінком відображають світогляди, що впливають на політику, реалізм відіграє центральну роль. Деякі представники цієї школи думки (такі як Мерштейнер чи Стівен Волт) сперечаються з критиками НАТО, що розширення військового альянсу на російський кордон неуникно призведе до незахищеності в Москві. 

Відповідно до реалізму, держави існують в анархічній системі, де їхнє виживання – особиста мета. З цієї ж причини держави намагаються підвищити свою владу. Тим не менш, досягнення могутності однією державою призвели до зростання незахищеності інших – які, своєю чергою, намагаються підвищити свою владу. Ця безпекова дилема може радше бути регульованою, ніж вирішеною. Щоб продовжити військові загрозу, безпекові інтереси найсильніших діячів мають бути враховані. 

У 2015 Мерштайнер прочитав лекцію в університеті Чикаго, що мала назву “Чому Україна – західна провина?”, яка має зараз більш ніж 10 мільйонів переглядів на ЮТубі. Два тижні потому російське Міністерство закордонних справ поділилося супутньою статтею в Твіттері. Таким чином, відомі вчорашні реалісти стають корисними ідіотами сьогодні. 

На додачу до Мершаймера, діві критики НАТО люблять цитувати дипломата Джорджа Ф. Кеннана, чия відома “довга телеграма” пояснювала західну політику стримування під час Холодної війни. У пізні роки, Кеннан був не просто відкритим опонентом НАТівської східної експансії, а швидше, критиком самого заснування НАТО, яке, як він вважав,  “недоречно мілітаризуватиме” конфлікт з радянським блоком. Тим не менш, Кеннанова політика стримування незабаром впала в немилість через політику повернення ролей, що безпосередньо призвела до В’єтнамської війни (і після Холодної війни – до Афганістанської та Іракської війн).  

Мершаймер – демократ та центрист. Путін та його система правління експліцитно огидні йому. Його аналітика виходить з концепції анархічної природи міжнародної системи, радше ніж із внутрішнього життя держав, що створюють цю систему. Це відрізняється від путінських екстремістських праворадикальних фанатів у Сполучених Штатах та Європі, які досі бачать у фігурі Путіна воїна проти “пробудження” ліберального істеблішменту.

Ентузіазм путінського гіпер-націоналізму, мілітаризму та шовінізму ворожий до лівих та прогресистів, незалежно від тенденцій. А втім, не без іронії деякі ліві як в Германії, так і в Сполучених Штатах звучать як холодні геостратеги стосовно Росії. Раптово імперіалістична Росія стала відомою як країна з безпековими інтересами, з котрими варто рахуватися. В той самий час, Україну звели до буферної держави, пішака іноземних сил. 

Путінська війна

Врешті, дебати, очолювані великою кількістю лівих, “реалістами” на кшталт Мерштаймера, військовими консерваторами та прогресистами для зменшення кризи над Україною перед війною, зараз набувають нового звучання. Перед завоюванням Владімір Путін пояснив свою позицію в двох промовах, де заперечив українську національну незалежність, стверджуючи, що це штучна нація й брешучи про її управління “нацистами”, які вчинили “геноцид” на Донбасі. 

Загальновідомо, що Володимир Зеленський, демократично обраний президент України, є євреєм. Дискурс “геноциду” – дивна пропагандистська брехня, щоб зацікавити російських людей у війні. У проголошенні війни проти України Путін заплямував пам’ять мільйонів жертв німецької агресії проти Радянського Союзу, приховано поставивши своє завоювання в традицію “Великої патріотичної війни”. Звичайно, Путін також згадав в своїй промові НАТівську експансію на схід, яку він охарактеризував (виправдано чи ні – не так і важливо) як насмішку та зраду Заходу. 

Путін атакує Україну, оскільки він вважає себе здатним на це. І не збіг, що він робить це саме під час правління Джо Байдена. Нездатний справитися з насмішкою, Дональд Трамп або  терміново загрожував би ядерною зброєю, або використав би свої дрони та спеціальні прилади проти Путіна, як він зробив із Іранським генералом Хосемом Солеймані. 

Путін також дозволяє собі атакувати, тому що американське правління та інші країни-члени НАТО заздалегідь проголосили, що вони не захищатимуть Україну. Сполучені Штати не хочуть ризикувати прямою конфронтацією з ядерно озброєною Росією. Це визначає справжню російську гарантію безпеки: не у нейтральних відношеннях з сусідами, але у володінні ядерною зброєю. 

Путінські імперіалістичні зазіхання щодо України були відомі з 2014. З цього моменту до останнього членство України в НАТО було, де-факто, не на часі, бо могло б увести НАТО у прямий воєнний конфлікт з російською ядерною зброєю. Однак, виникає питання західної відповідальності. Адже якби Україна не мала реального шансу приєднатися до альянсу, чи не могла б ця перспектива бути експліцитно відкинута? Чи не пропонували б Росії, хоча б довгий мораторій на українські зазіхання на НАТО? Після визнання Заходом російської незаконної анексії Криму чи ця орієнтовна радше символічна поступка не була би найменшим, що Захід міг зробити, аби потенційно зменшити ризики війни? 

Сподіваємося, архіви одного дня розкажуть нам, чи Байден пропонував це Путіну за зачиненими дверима. Якщо ні, це можна інтерпретувати як поразку забезпечення допомогою задля принципу свободи, щоб формувати домовленості. 

Аргумент, що НАТО пережило власні цілі та мало б бути розпущеним наприкінці Холодної війни зараз здається недоречним. Воно домінувало у нещодавній історії й так само буде викликати зацікавлення майбутніх істориків. Позиція, що пан‘європейський захисний апарат, який включає Росію, буде кращим для НАТО – не що інше, як візія на дуже далеке майбутнє.  

Проблема з суперечливою історією полягає в тому, що вона може бути використаною, аби визначити протилежні позиції. Звичайно, можна уявити, що без НАТівської експансії на схід ніколи б не було безпекової кризи між Заходом та Росією. Але тяжкість подій також має на увазі протилежний, однаково суперечливий наратив: якби Україна була лише прийнятою НАТО після Холодної війни, Росія не ризикувала б війною та сьогодні в Європі панував би мир. 

Не було б некоректним також згадати лицемірство держав-членів НАТО, і зробити це було б навіть добрим антидотом до надмірної воєнної ейфорії серед спостерігачів. Зі спробами спричинити зміни режиму в Києві Путін навмисне повторює точно те саме, що США спробували зробити в Іраці у 2003. Результатом тоді була громадянська війна, провалена держава та бунти. Кінцевим результатом був занепад суперсили. Врешті, будь-хто, хто вказує на лицемірство, чинить некоректно. Путін та його зграя також вказують на західні злочини, щоби виправдати свої.

Правда полягає в тому, що багато політичних діячів у Німеччині – від консерваторів до лівих – неправильно думали про Путіна. Це визначає у значній мірі націоцентричний та євроцентричний світогляд. Хтось насправді мав відвертати погляди та затуляти вуха, коли Путін кидав бомби на цивільне населення Сирії. Відтак колоніальна жорстокість європейців повернулася до Європи  

Путінське захоплення створило нову епоху в Європі. Важко повірити: Росія знову ворог Германії. І це провина Володимира Путіна. Жодний німецький уряд не може прийняти те, що країна в Європі просто захоплює інші країни. Разом із декларацією уряда Олафа Шольца  27 лютого 2022 Германія увійшла в нову еру міжнародної політики. Військова міць, енергетична незалежність, менша залежність Європи від політики захисту США – все це витяги зі старих методичок німецької політики. Як казав Ленін, існують тижні, що варті десятиліть. За ніч Путін перетворив НАТО у східній Європі на те, про що навряд чи хотіли б думати ліві: антиімперіалістський захисний альянс. 

Ця війна провела чіткі лінії. Це не означає, що прогресивні сили мають зараз радіти німецькій мілітаризації. Навпаки. Але щоб бути силою, що провадить гідну довіри та критичну іноземну політику, лівиця зараз також потребує поступових змін.

Джерело: We Were Wrong

Переклад: Ksenia Meyta, Nina Kozachynska

You may also like...