В інтернеті та на ТБ триває млява дискусія про дії вінничанина Юрія «Хорта» Павленка, який 17 лютого порізав плакати з виставки художника Олександра Грека «Квантовий стрибок Шевченка». Праворадикальний активіст сприйняв зображення Кобзаря як карикатури і знищив їх.

Юрій Павленко бореться проти української культури не зумисно. Українська література у школі викладається погано і випускники не знайомі із українським письменством. Їм також не до тями, що «шевченкоборство» і ненависть до шароварів є частиною вітчизняної культурної традиції.  Про свою нелюбов до Шевченка писали не останні українські письменники. Зокрема, Семенко та Хвильовий, що зробили для України трохи більше від пана Хорта.

«Я хочу тобі сказати, що де є культ, там немає мистецтва… А ти вхопивсь за свого «Кобзаря», від якого тхне дьогтем і салом, і думаєш, що захистить його твоя пошана. Пошана твоя його вбила. Й не має йому воскресіння… Час титана перевертає в нікчемного ліліпута, і місце Шевченкові в записках наукових товариств… Такі твої ювілейні свята. Отсе все, що лишилось від Шевченка. Але не можу й я уникнути сього святкування. Я палю свій «Кобзар» (Михайль Семенко «Я палю свій «Кобзар»).

«– За що я його ненавиджу? – Карамазов знову зробив незадоволене обличчя: мовляв – навіщо цей допит? Потім раптом нервово одкинув волосся і зупинився. – А за те я його ненавиджу, – надмірно запалюючись, сказав він злим голосом, – що саме Шевченко кастрував нашу інтелігенцію.

Хіба це не він виховав цього тупоголового раба-просвітянина, що ім’я йому легіон?

Хіба це не Шевченко – цей, можливо, непоганий поет і на подив малокультурна й безвольна людина, – хіба це не він навчив нас писати вірші, сентиментальничати «по-катеринячи», бунтувати «по-гайдамачому» – безглуздо та безцільно й дивитись на світ і будівництво його крізь призму підсолодженого страшними фразами пасіїзму?

Хіба це не він, цей кріпак, навчив нас лаяти пана, як то кажуть, заочі й пити з ним горілку та холуйствувати перед ним, коли той фамільярно потріпає нас по плечу й скаже: «а ти, Матюшо, все таки талант». Саме цей іконописний «батько Тарас» і затримав культурний розвиток нашої нації і не дав їй своєчасно оформитись у державну одиницю» (Микола Хвильовий, «Вальдшнепи»).

Цікаво, що Хвильовий не приховував при цьому, що є великим шанувальником Кобзаря.  Іван Франко писав свого часу, що не є великим патріотом, бо «не любить Русь» «з надмірної любові». Власне, пан Хорт може зазначити, що автор гасла кампанії Порошенка «Геть від Москви» — представник «дегенеративної літератури», а доктор Франко — відомий «культур-марксист», що нахабно зазіхав на традиційні духовні та матеріальні цінності сімей Габсбургів та Романових.

Насправді, автор та організатори виставки не говорять навіть таких різких та неприємних для патріотичних міщуків слів. Вони хочуть привернути увагу, прорекламувати Тараса Шевченка, граючи із розтиражованим радянським маскультом образом старого, кволого, сумного діда.

Той самий образ, що його так обожнюють «справжні патріоти». Цікаво, що вони не бачать у такому депресивному образі Шевченка свідомої політичної та культурної диверсії. Українець має бачити у Кобзарі саме старого, розчавленого життям діда. Нас не має дивувати, що російські колонізатори та «українські» ультраправі націоналісти мають так багато спільного у питаннях культури.

У своєму самовиправдальному відео пан Павленко буквально каже таке:

«Це є наступ на базові національні цінності. На ті цінності, що формують фундамент української культури. А суспільство, що не реагує на руйнацію культури… А організатори заявили, що вони хочуть створити мультикультурний простір. Вони намагаються вже Шевченка вписати у мультикультурний простір. В мультикультуралізм. В дегенеративну ідею, що знищує Європу».

Чи є подібна травестія і мультикультуральність  чимось протиприроднім та чужим Україні?

Першим твором української літератури є «Енеїда». В ній Батько української літератури Іван Котляревський переодягає персонажів класичного твору Вергілія в українські шати. Герої та боги виглядають кумедно. Насправді, якщо б ми вдалися до риторики пана  Павленко-Хорта, то мали б звинуватити Котляревського у спробі знищити культурні символи, що на них збудовано сучасну європейську культуру. І не треба казати про «високе перелицювання» Вергілія. Тож, автор «Квантового стрибка Шевченка» Греков вчинив із Кобзарем в «український спосіб».

На горе пана Хорта, Україна сьогодні мультикультурна і такою була «завжди». На цій території мультикультурність ми спостерігаємо більше тисячі років. Слов’яни на нашій землі співіснували із тюрками, фінами, уграми, волохами, кельтами, семітами, германцями. Певно, і у школі №29, і у ВДПУ ім. Михайла Коцюбинського таки досить фігово викладали не лише літературу, але і історію, якщо пан Хорт не здогадується, скільки питомо українських слів мають, насправді, іншомовне походження.

«Здебільшого слов’янин», як самовизначає себе пан Павленко, може легко переконатися у перемозі «мультикультуралізму», коли подивиться на своє левантійське обличчя у дзеркало. І в цьому немає нічого страшного.  Прототипом Козака Мамая – символа лицарської волі – є воїн із татарської династії князів Глинських, що походили від ординського темника Мамая. Расова та етнічна чистота не має нічого спільного із класичною концепцією українства, якщо не плутати її українство з німецьким нацизмом.

Пан Хорт заявляє, що автор скандальних робіт Олександр Греков є початкуючим художником, який намагається прославитися. Власне, якби не дії Павленка, запам’ятати ім’я художника було б значно складніше. Тепер Греков став впізнаваним митцем. Якщо ж Греков таки збирався створити нездоровий ажіотаж навколо свої робіт, то Павленко йому допоміг.

Також пан Павленко, як це притаманно правим радикалам, намагається вигадати альтернативну історію України. Якщо твердження, що Шевченко є «батьком українського націоналізму» є частково вірним, то далі «правий інтелектуал» цілко по-більшовицьки формулює партійний погляд на минуле. Ленін мав би плескати у долоні в мавзолеї, споглядаючи майстерність Юрія.

«Культуролог» забуває про Батька української мови Івана Котляревського та творця національного міфу Михайла Грушевського. Їх у його правому погляді на історію немає, бо вони зайві. Одразу після Шевченка у пантеоні Хорта опиняється Міхновський, що є прототипом героя оповідання Володимира Винниченка «Уміркований та щирий» Данила Недоторканого. Герой гуморески, сидячі на нарах, бо його переплутали із чорносотенцем, говорить: «Геть, чортова кацапня, з наших українських тюрмів! Чого поналазили сюди?!»

Ви таких знаєте. Ці карикатури на українців представлені, зазвичай, членами ВО «Свобода». І саме таких етнонаціоналістів призначив своїми ворогами Віктор Янукович, щоб альтернатива його правлінню була ще потворніша від нього.

Далі Хорт згадує автора мотивуючих книжок для підлітків Дмитра Донцова. Людину, що поєднала вульгарну версію марксистської соціології,  поверхове ніцшеанство та «маніхейське», спрощене християнство. Цей ідеолог брав три такі космополітичні ідеї і псував їх імперським націоналізмом. Тож прищавому галицькому гімназисту мало здаватися, що він дорослий англійський колонізатор, а не юний і глибоко провінційний українець. Твори Донцова тамували меншовартість і давали можливість жити у світі ілюзій. Цей «чинний націоналізм» був далекий від реальності настільки, що ОУНівці мали його пристосовувати до життя, витворивши «організований націоналізм». У 1943 році УГВР відмовляється і від «організованої» версії націоналізму, бо ця ідея демонструє свою цілковиту імпотенцію під час пропагандистської роботі на Наддніпрянщині.

Втім, варто відзначити стиль Дмитра Донцова. Він надзвичайно поетичний. Та хороший український переклад Ніцше має «заходити» ще краще. Бо там є глибокий зміст, якого так бракує творам батька «чинного націоналізму».  Наш «Культуролог» настільки любить Донцова, що постить у себе в ФБ мотиватор із ідеологом «чинного націоналізму» в образі мафіозо.

На жаль, пан Хорт не розуміє, що він таким чином не підносить, а перетворює Донцова на копію Януковича. Ганьбить кумира. Сам пан Донцов навіть шапки в житті не вкрав. Хорт у заочному чемпіонаті з політико-кримінального радикалізму вже давно переміг автора програмової книги «Націоналізм», але поки що сильно поступається Віктору Федоровичу.  Втім, при цьому громадянин Павленко чомусь проти образа Шевченко-Фантомаса. Тож він за «осучаснення» Донцова, але проти «паплюження» Шевченка.

Далі пан Хорт натхненно згадує Коновальця, Бандеру та Шухевича, викидаючи з історії всіх, хто не вкладається в бандерівський партійний міф про історію України. Мельника та Бульби-Боровця в тих історіях немає, як і Бачинського. Не тому що вони не самостійники, а тому що пан Хорт послуговується офіційною порошенківською версією «національної пам’яті», у якій немає місця тим, хто почав воювати проти німців раніше від бандерівців. Насправді все, що він говорить про історію України – короткий виклад вульгарної версії української історії від офіційного державного пропагандиста В’ятровича, що очолює державну ідеологічну (не дослідну) установу «Інститут національної пам’яті». Юрій Павленко може лаяти Порошенка останніми словами, але при цьому він повторює ідеологічні тези, що їх замовляє його адміністрація. Бути порохоботом та порохофобом не складно. Головне не обтяжувати себе сумнівами.  

Втім, не варто вважати, що Юрій тільки повторює чужі слова і не вдається до «творчого синтезу».

На думку пана Хорта, в історії України є «послідовність». І якщо когось із вказаної «послідовності» «викинути», то Україна перетвориться на Білорусь. Важко повірити, що Олександр Греков здатен «вибити» Шевченка, якщо на таке не спромоглися ні його критики, ні царат, ні совки із націоналістами, що й досі намагаються перетворити його на вусату мумію.  

Теза про «послідовність» вказує на те, що Юрій Павленко свято вірить, ніби в історії та житті є доконаний, очевидний сенс. Думка ця не нова. Це наскрізна ідея більшовизму та релігійного фундаменталізму. Тих ідеологій, що мають заспокоїти людину і не дати їй можливості зрозуміти, що світ є хаотичним, жертви в ім’я «високої мети» — облуда, а єдине, чого ти не уникнеш — смерть. І смерть ця завжди буде безглуздою, бо у життя немає ніякої мети, а в історії з’являється сенс тільки після її закінчення, коли той шмат вивчать історики. В основі історії — боротьба та конфлікт. Вони нескінченні, та люди здатні упорядковувати й знаходити локальні закономірності, що дають їм можливість пояснити чи описати певну послідовність подій, так би мовити, заднім числом.

Так, людям складно визнати, що вони живуть у хаосі, тож як більшовики, так і фашисти, зазвичай, намагаються намахати себе та оточуючих, надаючи життю, історії, природі якусь зручну телеологію, теорію змови, відвічну гармонію та сенс.   

Людям важко прогнозувати майбутнє, але ревізувати минуле, «вибити Шевченка» — неможливо. Пояснимо цю думку «на пальцях». Наприклад, воля «правого інтелектуала» може допомогти йому не пиячити. Це цілком реально. Втім, воля не може змінити минуле. Неможливо переконати печінку у тому, що ти ніколи не перебирав.  

Тепер про «антисемітизм» та «полонофобію» Шевченка, який так гріє душу Хорта. Відомо, що Шевченко у житті був далекий від ненависті до юдеїв. В Прилуках 1846 року він особисто рятував пожитки із палаючої домівки єврея і був вражений відсутністю «христианского человеколюбия» у місцевого українського населення. Павленко також може почитати одного «культр-марксистського» та «ліберально-мультикультурального» колективного листа протесту проти антисемітських публікацій журналу «Иллюстрации»:

«В сорока осьми именах, подписавших протест, напечатанный в 21 № «Русского вестника», я уверен, есть и имена малороссиян, которые вообще никогда не оставались позади представителей Великороссии во всяком истинно человеческом движении. Но между этими именами я не вижу ни одного, с которым связана идея собственно малороссийской, украинской или южнорусской народности, проявившаяся в последнее время в литературных произведениях разного рода. Много или мало известно покамест таких имен, но голоса их имеют в этом деле особенно важное значение, выражая мнение о еврейском вопросе того народа, который больше великороссиян и поляков терпел от евреев и выразил свою ненависть к евреям, во времена оны, многими тысячами кровавых жертв. Этот народ не мог входить в причину зла, заключавшуюся не в евреях, а в религиозно-гражданском устройстве Польши. Он мстил евреям с таким простодушным сознанием праведности кровопролитий, что даже воспел свои страшные подвиги в своих истинно поэтических песнях. И несмотря на то, современные литературные представители этого народа, дыша иным духом, сочувствуя иным стремлениям, прикладывают свои руки к протесту «Русского вестника» против статей «Иллюстрации» («Иллюстрации», ноябрь 1858 года. Марко Вовчок, Н. Костомаров, П. Кулиш, М. Номис, Т. Шевченко).

Так, це Тарас Шевченко. Так, Хорт погано знає біографію Кобзаря. Євреї її знали краще. Тому Шолом-Алейхем обожнював його поезію, сіоніст Володимир Жаботинський визнавав непересічний талант Шевченка, висловлював свою симпатії до українського руху та плекав надію, що емансипація нашого народу вилікує його від антисемітизму. І він, насправді, був правий. Бо ксенофобія Юрія Павленка не притаманна більшості українців, які соромляться ненавидіти людей за колір шкіри чи віросповідання.

Спроби пана Хорта підігнати Шевченка під свої расистські погляди нагадують відомий радянський анекдот про дисертацію на тему «Пушкин и Великая Октябрьская Социалистическая Революция», яка вся базується на фразі «октябрь уж наступил» і твердженні, що Пушкін передбачив Жовтневий заколот.

Власне, якщо Юрій Хорт вірить у Бога християн, то його дії та заяви межують із язичництвом і є прямим порушенням заповіді, що забороняє «творити кумира». Це із декалогу. Не декларативного «декалогу» Ленкавського чи етнонаціоналістичного «декалогу» Міхновського, що пародіює християнство, а справжнього декалогу. Нагадаємо текст другої заповіді:

«Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене, і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто держиться Моїх заповідей»

(Книга Виходу (переклад Івана Огієнка)).

В теологічному сенсі пан Хорт серйозно «попав». Тож коли пан Хорт почне говорити про «традиційні цінності», не забувайте, що він, м’яко кажучи, не дуже ревний християнин, якщо дійсно всією душею сприймає Шевченка, як Пророка і не може відрізнити метафору від реальності, означуване від означаюче. Його справи кепські. Горіти йому в пеклі, якщо воно є. І не за те, що раб божий Юрій Павленко порізав картини у метро. Ні, за творення кумиру з людини. Якщо ж Шевченко Бог та Пророк, то він все одно горітиме, бо знищив Його зображення. Хорт – «это судьба».  

/В.З.

ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ КАНАЛ В TELEGRAM!

Підтримати редакцію:

• UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
• USD: skrill.com, [email protected]
• BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
• ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
• DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
• LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS