Не перетворитись на Донбас

«Донбас» Лозниці, здається — це краще, що було знято на тему війни на Донбасі, відтоді як вона почалась. Більше скажу, це краще, що знято на тему Донбасу взагалі, відтоді як вийшов на екрани фільм «Зеркало для героя», але це було дуже давно. Режисер брав натхнення не лише з бюджету Держкіно, а й з численних Youtube-роликів, які дали йому і матеріал для сценарію, і стилістику та художні засоби. Імітація зйомок «на телефон», довгі плани та стиль «без коментарів», безумовно, наближають стрічку до «ефекту очевидця» — мимоволі те, що відбувається на екрані, сприймається як любительська відеофіксація реальних подій.

Із сюжетом трохи складніше. Наприклад, ми знаємо, як проходило весілля Мотороли, як українських полонених прив’язували до стовпів, як обстріляли блокпост під Волновахою. Тому «ефект очевидця» тут повністю спрацьовує. Але ми не знаємо, чи справді росіяни ліквідували, наприклад, найманих «свідків», як це показано у фінальній сцені. Бо таке на відео не фіксують, та й інших прямих свідоцтв про це немає. Невибагливий глядач «проковтне» такий авторський домисел як ще одну псевдодокументальну новелу, більш прискипливий з осудом крутитиме носом — і обидва будуть неправі. Бо це не псевдодокументалка, це відверто художній засіб — алегорія, і дуже потужна. Доля розстріляних «свідків» — це доля всього Донбасу. Доля тих, хто дав себе використати у великій грі, і кого потім утилізують. Як масовку, що вдає із себе «очевидців» на камеру. Як бойовиків — виконавців провокативного артобстрілу черги на блокпості. Утилізація. Такою могла б бути друга назва фільму.

Взагалі, в фільмі «Донбас» дуже багато алегорії, яка лише мімікрує під псевдодокументалку. Те ж бомбосховище — суцільна алегорія населення Донбасу у зоні бойових дій, зневіреного, забитого і забутого, доля якого — слугувати ілюстрацією жахів війни та матеріалом для самозадоволення тих чи інших гуманітарних місій. Хтось приймає цю рольову модель покірливо та навіть з готовністю, як і будь-яку відведену долею та начальством роль до того. Хтось підкоряється вимушено, лише емоційним бойкотом відповідаючи на вимоги чергового начальства демонструвати ентузіазм та вдячність. Інша сторона життя — люди, які загнали мешканців Донбасу у бомбосховища. Сцена «весілля Яічніци» не лише малює карикатуру на культурний рівень «ополченцев» — це лише перший шар, для невибагливих. Насправді ж це картина гулянки людожерів-смертників. Коли чиновниця РАГСу зачитує побажання «молодим», то слово, яке викликає в усіх найбільше істеричного сміху — «навіки, назавжди». Бо для них не існує жодного «навіки», є лише п’яне та криваве сьогодні, яке трохи затягнулося, що їх самих трохи дивує, але у «завтра» вони не вірять. Донбас — це люди, які не бачать себе завтра.

Знайомі мешканці Донбасу (колишні, звичайно) кажуть, що у фільмі Лозниці дуже точно переданий славнозвісний «донецький характер». Вірю їм. Але менше з тим, особисто я  не побачив у характерах цього фільму нічого, що не було б властиво з певними нюансами та застереженнями й мешканцям інших регіонів України. І небезпеки, які так чітко змальовані у «Донбасі» Лозниці, не є ані питомо донбаськими, ані «русскомірскими». Тому це фільм не лише про Донбас і не лише про війну — він про всю Україну. Про те, як швидко та легко сходить з людей тонкий шар людяності, якщо створити для цього належні умови. А це дуже легко. Варто одних занурити у стан страху та безпорадності, а іншим дати ілюзію безкарності та апріорної правоти. Потім все це змішати у різних пропорціях. Насильство та підкорення насильству як норма життя для всіх, як природній стан суспільства, і брехня, найзагальнішим проявом якої є пусті для всіх, але так само й обов’язкові для всіх ритуальні згадки про «родіну», «Новоросію» і таке інше — ось що таке кінематографічний Донбас Лозниці і реальний Донбас сьогодення.

У вільній Україні це ще не стало трендом. Але ми значно ближче, ніж здається. Свавільники під патріотичними гаслами здатні перетворити життя українського народу на пекло не гірше за свавільників під стягами «Новоросії». Нам дуже важливо втриматися, не скотитися. Зберегти цивілізацію, людські правила співіснування, поваги до життя, гідності, власності. Бо виповзати потім буде дуже важко, а дивитися у дзеркало — дуже страшно і дуже соромно. Тим, хто ще матиме сором. І дзеркало. Страху ж вистачить на всіх.

/Євген Лешан


ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ КАНАЛ В TELEGRAM!

Підтримати редакцію:

  • UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
  • USD: skrill.com, [email protected]
  • BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcs
  • ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
  • DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
  • LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

You may also like...