Український націоналізм: сире і варене

Денис Горбач

Відоме визначення націоналізму як світської релігії, схоже, було свого часу сприйнято українськими націбілдерами – чиновниками та інтелігенцією – не як догма, а як керівництво до дії. Саме їх свідомим зусиллям ми завдячуємо появою унікального релігійного свята наприкінці серпня: на наших очах День незалежності перетворився з додаткового вихідного дня на цілу Подію. Святкується не один лише день 24 серпня: він є кульмінацією довгого процесу, найкращий аналог якому – великодній тиждень. За два десятки років засоби масової інформації привчили нас до того, що світлому святу передує справжній Страсний тиждень, протягом якого правовірний патріот повинен згадувати страждання, пережиті нацією в ці серпневі дні в 1991 році. Побожно зітхати, думаючи про ГКЧП, Янаєва і Новоогарьовський процес, і готуватись до дня святого воскресіння нації. Зрозуміло, що в основі цього лежить випадковість – хунта (sic!) ГКЧП була надто свіжим і надто яскравим спогадом у масовій свідомості, щоб його не експлуатувати, особливо маючи достатньо живих свідків і коментаторів для ексклюзивних сюжетів, особливо коли щороку цим можна оживити мертвий серпневий телесезон. Але гріх було б не поєднати це з сюжетами про День незалежності, тим паче що одне дійсно логічно слідувало з іншого. На виході маємо справжній світський великдень.
easter
Ритуальна частина цього свята на початку обмежувалась лише євхаристією, і то в перші роки неусвідомленою. Втім, зараз люди цілком свідомо на масових гуляннях під час патріотичних святкувань їдять тіло Нації і п’ють її кров. Тут нема ніякої натяжки: ще в позаминулому столітті продовольство, що виставлялося на різноманітних ярмарках, однозначно описувалося літераторами як прояв багатства відповідного народу. Ця архаїчна логіка збереглась і сьогодні: і зараз можна знайти свіжі фотографії завалених ковбасами вітрин у київських супермаркетах, які мають доводити процвітання країни. Їжа, що виросла з рідної землі, є тілом Батьківщини – особливо в урочисту мить патріотичного свята.
Згодом цей нехитрий ритуал став ускладнюватися специфічними складнішими правилами: зокрема, в останні роки ми бачимо формування такого собі національного кашруту, з градацією споживчих товарів на халяль («купуй українське!»), нейтральні і харам (наприклад, російські товари).
Є й інші елементи патріотичної обрядовості: наприклад, популярності набуло правило ходити на роботу в вишиванці в останній робочий день перед 24 серпня. На наших очах змінилася норма поведінки під час прослуховування державного гімну: тепер треба не лише стояти, а й триматися правою рукою за ліву грудь. Не кажучи вже про такі речі, як патріотичні «паролі-відгуки», що стали або стають нормативними привітаннями для всіх правовірних. В цілому, обрядова сторона патріотичного культу в Україні дуже пластична, як і змістовна. Нижче ми будемо говорити лише про ті сюжети, які однозначно вже є загальнонаціональним надбанням, тобто перевірені протягом не одного року. Безумовно, в 2013-2014 рр. трапилось багато подій, які поповнять собою національну міфологію, але зараз поки що рано говорити про те, що саме залишиться в народній свідомості і в якому вигляді воно в ній збережеться.
Євангеліє від Леоніда
Якщо релігія – це міфологія з кодифікованими обрядами, каноном та ієрархією служителів культу, то коректніше говорити про націоналізм саме як про міфологію, а не релігію. Зазвичай це набір сюжетів, які можуть суперечити один одному і не лягати в струнку логічну систему, але вони обов’язково повинні бути знайомими і значимими для більшості населення. Цікаво розібрати події 1991 року на такі шматки і спробувати співвіднести їх із загальновідомими міфологічними сюжетами. Беручи до уваги особливе місце християнського канону – як у культурі багатьох жителів України, так і в свідомості націонал-міфотворців – найбільш закономірно буде шукати паралелі насамперед, хоча й не тільки, там.
christ ukraineОтже, ми маємо очевидного протагоніста – Націю, колективного суб’єкта, примордіальне божество, яке існувало завжди і саме себе народило знову 24 серпня 1991 року. Антагоніст – злі сили, зосереджені переважно в Москві, «Імперія» на кшталт Імперії з «Зоряних війн». Є велика спокуса ототожнити ці сили з євангельською Римською імперією, але це буде помилкою: ГКЧП – це скоріше якраз колективний Ірод, локальний цар. В нашому випадку, до речі, з Понтієм Пілатом можна ототожнити Джорджа Буша-старшого, який у своїй київській промові 1 серпня 1991 року «умивав руки», дистанціюючись від «самовбивчого націоналізму». З іншого боку, притаманні Пілату нерішучість і загальний трагізм його ситуації можна побачити в фігурі Горбачова (підкреслюємо: тут і далі йдеться не про реальні події, а про той канон їх зображення, який склався в ЗМІ та в системі народної просвіти).
Центральне місце в переказі цих подій завжди відводиться Леонідові Кравчуку. Але він не виступає уособленням Нації або пророком: скоріше його можна ототожнити з апостолом Павлом, який ніколи не бачив Христа на власні очі. В певний момент Савл перетворився на Павла, і колишній гонитель українських націоналістів фактично очолив їх у боротьбі проти іновірців. Як і Павло, Кравчук уособлював «громадянський» націоналізм, що прагнув примирити й інтегрувати якомога більшу кількість населення. Підхід, що заперечував існування еллінів та іудеїв, виявився успішним, і Кравчук на президентських виборах переміг В’ячеслава Чорновола – українського апостола Петра, прихильника більш вузького підходу, ближчого до етнічного націоналізму, та захисника старих традицій (але пам’ятаймо, кому довірили ключі від Царства Небесного!).
В українській національній міфології присутній ще один популярний сюжет, у якому теж фігурує Леонід Макарович. Це сюжет про трьох чоловіків, наділених мудрістю і/або владою, які в далекому місці, усамітнені, приймають доленосне для слухачів міфу рішення. В нашому випадку це рішення, що приймалося серед диких білоруських лісів, було до того ж сповненням пророцтва: в Біловезькій Пущі розірвали Союзний договір 1922 року, отже, збулося те, що було, так би мовити, закладено як можливість ще давно.
Взагалі, той період у патріотичній інтерпретації був сповнений різноманітних знамень і віщувань. Акту проголошення незалежності України передувала Декларація про державний суверенітет УРСР, потім було підняття прапору над Київрадою, потім прапор заносили в Верховну Раду і т.д. Звичайно, у «воскресіння нації» були і свої пророки, яких чимало. Виділити варто хіба що Василя Стуса, який найкраще підходить на роль українського Іоанна Предтечі: замордований ворогами, він загинув якраз на початку всіх євангельських подій.
Жоден переказ подій 1991 року не обходиться без студентського голодування. «Революція на граніті» може бути ототожнена з євангельським же побиттям немовлят. Колективні страждання більш або менш великої групи праведників або просто невинних людей, особливо дітей, від рук тирана є міфом, популярним у багатьох культурах.
На 50-й день після Великодня православні святкують Трійцю – день, коли на апостолів зійшов Святий Дух і навчив їх розмовляти всіма мовами світу, після чого вони розійшлися проповідувати. В українській національній міфології також є «послєвкусіє» після головного храмового свята: 1 грудня – річниця референдуму про незалежність України. На ньому Нація підтвердила свою перемогу і маніфестувала себе в повному своєму складі: якщо раніше від її імені говорили переважно її історія та її правителі, то тепер своє слово сказав Народ (в православії саме зішестя Святого Духу вказує на троїсту природу Бога, звідси й назва свята). Цікаво, що саме після референдуму незалежність України почали визнавати інші держави, з’явились дипломатичні стосунки, тобто в певному сенсі апостоли Нації дійсно заговорили мовами світу.
pentecost
Дещо можна сказати про особливості культурної географії України: Галичина – це не лише український П’ємонт, а й український Назарет. Саме звідти в Київ-Єрусалим прийшов національний підйом, і мешканці великого міста зневажливо відмовлялись визнати пророка, який походить із такого регіону, про який нічого не було сказано в священних книгах. Але, як ми знаємо, Ісус насправді народився не в Галилеї, а в Юдеї; так і український націоналізм має свої коріння в Великій Україні, куди повернувся після вигнання і поневірянь.
Білі плями
До речі, національній міфології України, як не дивно, бракує сюжету про втечу від жорстокого та несправедливого правителя, що є повсюдно. Звичайно, вся історія України в офіційній версії є суцільними стражданнями від пригнічувачів; але персоналізованого сюжету про конкретного персонажа, який би втік від злих людей, а потім тріумфально повернувся, немає.
Ще цікавіше, що в офіційних Серпневих Страстях не можна знайти персонажа, який би однозначно ідентифікувався з Іудою. Безумовно, офіційна історія України в цілому щедро прикрашена фігурами різноманітних зрадників, але знов-таки конкретно в даному контексті складно знайти однозначного Іуду, який би продав націю ворогові в вирішальний момент.
Логічно було б очікувати в контексті «воскресіння нації» міфу про встановлення законів – без нього рідко хто обходиться. Але Акт, прийнятий ВР УРСР 24 серпня 1991 року, складно ототожнити з Мойсеєвими скрижалями або Нагірною проповіддю. В національних міфологіях часто цей сюжет розгортається навколо прийняття конституції. В Україні День Конституції формально є давно, але на відміну від Дня незалежності він досі так і не став народним святом. Ігнорування Конституції народною свідомістю можна частково пояснити постійним переписуванням цього документа, а також відсутністю поважної традиції, яку можна було б йому приписати: в «Кобзарі» нічого про конституцію не сказано. Так чи інакше, поки що це ще одна прогалина в українській національній міфології.
Окрім історії установлення законів, бувають прометеївські міфи про передачу людям тієї чи іншої технології або знання. Цього в нашому випадку теж нема, що частково пояснюється самою специфікою національного міфу: Нація як вічна божественна сутність не потребує прометеїв, вона сама все знає і вміє, а значить, знають і вміють усі представники цього колективного тіла. Натомість, вона залюбки сама поширює по світу сяйво культури: відомо, що саме (пра)українці першими навчилися (і навчили всіх інших) їздити верхи, винайшли писемність, передали культурні скарби шумерам і європейцям та ін.
artemis_ephesusНеодмінним елементом будь-якої міфологічної системи вважаються міфи про походження та значення небесних тіл. Цей елемент повністю відсутній як в українській, так, мабуть, і в будь-якій сучасній національній міфології. Інтерес до зоряного неба закономірно відсутній у міських жителів, що більшу частину свого життя проводять в умовах сильного світлового забруднення і можуть знайти на небі хіба що Велику Ведмедицю. Практичної потреби в спостереженні за небом давно немає, а отже, нема і астрономічного розділу в актуальній міфологічній картині світу. Замість небесних світил орієнтирами для сучасної людини слугує карта і дороговказ, тому не дивно, що величезна увага в національній міфологічній свідомості приділяється топоніміці. Назви населених пунктів і вулиць – важливі елементи повсякденного життя, тому вони повинні мати пояснення в рамках патріотичного світогляду. Тут же можна згадати й пам’ятники: це ті ж самі сакральні об’єкти, наділені функціями орієнтирів на місцевості, які людство знало багато століть підряд.
Що відбувається з людиною після смерті? Міфологічна свідомість не завжди має на це питання чітку відповідь із докладними описами кругів пекла. Націоналізм як такий, зокрема й український, обмежується постулатом про те, що «герої не вмирають» — насправді не тільки герої, а й будь-хто. Існує, звичайно, певний національний пантеон, представники якого наділені рисами давньогрецьких героїв-напівбогів або християнських святих і можуть у разі чого «приходити – порядок наводити» або просто освячувати своєю незримою присутністю ту чи іншу подію, схвалювати чи засуджувати той чи інший вчинок. Але в цілому нація – це спільнота мертвих, живих і ненароджених, і в цьому сенсі смерті для неї не існує: вона включає в себе всіх, навіть після припинення фізичного існування.
Ще одна парадоксальна біла пляма української національної міфології – її патріархальність. Скільки б не говорили дореволюційні антропологи про фемінність українського національного характеру, але факт: у патріотичному каноні немає жодної значимої жінки! Якщо добре пошукати, то окремі героїні знайдуться, але от в міфологічних сюжетах, пов’язаних із Днем незалежності, вони відсутні повністю. При тому, що була, наприклад, цілком реальна Слава Стецько – фігура, якій не відмовиш ані в символічному значенні, ані в суспільному розголосі: тривалий час вона була найстаршою депутаткою ВР, яка за регламентом має зачитувати присягу на початку першої сесії нового скликання, і фракція КПУ регулярно влаштовувала демарші з цього приводу. З тих чи інших причин вона була забута після смерті і в канон не ввійшла. Є, звичайно, власне Нація, яка виконує функції Праматері – це ж та сама Кібела, яка народжує все суще – але це спільна фігура для будь-якого націоналізму. Є абстрактна «Українська Жінка», уособлення всіх жіночих чеснот, але нема жодної конкретної персони.
Натомість є інший цікавий персонаж, окраса для будь-якої міфологічної системи. Син одного з великих пророків, що ціле життя несправедливо страждав від переслідувань з боку правителів-іновірців і під час страждань втратив зір, набувши натомість мудрість. Мова йде, звичайно, про Юрія Шухевича, хоча тут можна впізнати і Одіна, і багато інших міфологічних персонажів, у яких фізична вада компенсована надприродними здібностями в чомусь іншому. Зверніть увагу: Шухевич не є і ніколи не був активним політичним діячем, він не вчений, не митець і не видатний теоретик. Але ЗМІ регулярно беруть у нього інтерв’ю на актуальні політичні теми, він отримав звання Героя України, в патріотичної громадськості його ім’я користується безумовною пошаною – виключно завдяки переліченим вище біографічним обставинам, які роблять його міфічним героєм. Тут же можна згадати про піфій, вьольв, шаманів, ворожок та тому подібних фігур. Побутова магічна свідомість довіряє їм більше, ніж експертам, озброєним раціональними викладками, і це справедливо також для національного масштабу: в чому секрет популярності Олега Ляшка або Дмитра Корчинського?
Odin_hrafnar
Що далі
Практика показує, що в завершених національних календарях, так само як і в релігійних, зазвичай є дві головні дати. Якщо 24 серпня – це український патріотичний Великдень, то що може стати Різдвом? Найбільш спокусливо призначити на цю роль різдво Степана Бандери, яке символічно припадає на початок календарного року. Але до сих пір Бандера був роз’єднуючим персонажем, тобто його роль прямо протилежна завданням будь-якої релігії та будь-якого націоналізму – об’єднувати людей. Мертвонародженими проектами на даний момент є День української армії, День матері та інші намагання замінити осоружні «радянські» свята. 1 грудня також явно залишиться всього лиш відлунням 24 серпня і не стане самостійною датою, рівною Дню незалежності.
Перспективною датою є 14 жовтня. В цей день правовірні націоналісти святкують день УПА – яка, згідно з красивою легендою, була утворена 14 жовтня 1942 року. Історичні дані це твердження спростовують, але вони не мають тут ніякого значення. Важливіше те, що ця дата – двічі сакральна. Так само, як Христа розіп’яли на Песах, так і УПА заснували саме в день Покрови, який до того ж був «профільним» святом запорозьких козаків.
По мірі популяризації цього міфу ми будемо свідками розгортання деяких важливих сюжетів: протистояння Давіда і Голіафа, вивищення слабких і тріумф переможених, низка міфів на воєнну тематику.
Таким чином, націбілдерам належить ще попрацювати над Днем Конституції; терміново розробити фігуру жінки – національної героїні; визначитися з кандидатурою легко впізнаваного Іуди, а також національного героя, що тріумфально повертається з вигнання; продовжувати форсити теми з перейменовуванням вулиць і поваленням пам’ятників, а також з героїзацією УПА. А перед українськими трудящими стоїть завдання складніше: не піддаватись на патріотичні казки, вчитись мислити самостійно усвідомлювати власні класові інтереси, організовуватись і боротися за них до повного розчаклування світу!
death-to-the-nation

Вам также может понравиться...