Денис Горбач

Аналізуючи програмні документи сапатистів, британські анархісти переконливо показали, що попри всі революційні декорації це насправді доволі реформістський рух, до того ж із сильним націоналістичним елементом. По суті, виходить, що люди, які входили в ядро цього руху з самого початку, давали інтерв’ю та писали декларації, повернулись до свого політичного минулого: адже на початку 1990-х вони були університетськими маоїстами, але потім переосмислили свої позиції, «лібертаризувались» і пішли в сельву. В результаті ми маємо знов-таки той же маоїзм, хіба що без Великого Керманича.

Чому так вийшло? Тому що соціальна база сильніша за будь-які суб’єктивні політичні позиції. Лібертарні професори пішли в джунглі до селян і отримали закономірний результат: з селянством нічого іншого й не може вийти ні в яких революціонерів. По суті, з сапатистами відбулось приблизно те ж, що з російськими більшовиками після утворення СРСР: селянська маса їх проковтнула і переробила за власним образом і подобою (власне, тут і є класові витоки сталінізму та маоїзму).

Єдине, що встояло перед цим напором – це неієрархічні принципи сапатистів. Зазвичай неодмінним атрибутом таких селянських повстанських рухів є вождизм, тут його не з’явилось. Можна в цьому вбачати благотворний вплив національної політичної культури – в Мексиці дуже давно не було ані царів, ані імператорів та інших самодержців. Можна віддати належне свідомим зусиллям сапатистів, які свідомо побудували рух на антивождистській культурі – звідси, наприклад, знамениті сапатистські маски.

Якщо внутрішня демократія це безумовне досягнення сапатистів, то в інших сферах – повний провал: націоналізм, патріотизм і прагнення помірного прогресу в рамках законності. І на це, очевидно, буде приречений будь-який революційний рух, який спиратиметься на селянство, а не на міське населення. Доки буржуазна модернізація не виконає своїх завдань, вона буде наполегливо залишатися на порядку денному, з відповідною політичною аранжировкою. І при всій повазі до сапатистів, чим менш актуальними вони ставатимуть у Мексиці, тим ближчою Мексика буде до справжнього лібертарного комунізму (а не біганини по джунглях на конях). Вчителі Оахаки і робітники заводів, злочинно побудованих злочинними американцями завдяки злочинній НАФТА, набагато перспективніші соціальні сили, ніж чьяпасські майя.

І от саме тому в Україні націоналізм (хоч лівий, хоч який завгодно) уже ніколи не відіграватиме прогресивної ролі: він не має на кого спертися, село-колиска-України вже не існує як політична сила. У нас давно вже відбулась індустріалізація, урбанізація, ми маємо масову освіту-медицину та інші приємні штуки, які вимагаються від національно-визвольних рухів при капіталізмі. Робітникам більше нема чого чекати від славної нації і її вигаданих героїв.

У своїй останній статті, яка на диво добре була сприйнята лівими, Андреас Умланд бідкається, як бандерівці заважають побудові української нації. Ага, ХХІ століття в Європі – ідеальний час і місце для побудови нації. Кому вона вже потрібна? Україна давно вже є секулярною урбанізованою промислово розвиненою країною з формальною рівністю всіх громадян, освіченим населенням, спільною культурою, диверсифікованою економікою, об’єднаною в цілісний господарський комплекс. Ніякі феодали не збирають мита на мостах, сословних судів немає. Нація як форма організації суспільства давно вже виконала в Україні всі свої завдання, її вже час відправляти на звалище історії, а не «будувати».

З іншого боку, є ліберали, які люблять фантазувати на тему того, що зараз в Україні потрібна «буржуазна революція», яка повинна розправитися з феодальним совком – тому, мовляв, ліві можливо й хороші люди, але для них начбто ще не настав історичний момент. Ну, на цей вульгарний марксизм і відповідати якось соромно. Адже насправді зараз закінчується історичний момент слави якраз для лібералів – як і для націоналістів.Що попереду? Робітничий клас таки да набуватиме класової свідомості і формуватиме себе як клас-для-себе по мірі того, як буде слабнути соціальна держава з її функціями класового посередництва. Ніяких пригнічувачів, від яких треба звільнятися, окрім капіталу, на горизонті не видно; вождів-популістів, які би були в змозі консолідувати правлячий клас і встановити фашистський режим, з різних причин теж не передбачається. Ресурси для соціал-демократії вичерпані вже навіть в Європі, і протягом найближчих десятиліть робітничий клас в Україні має всі шанси затвердити, що «держава дбає не про нас». От і виходить райдужна перспектива справжнього робітничого руху і соціалістичної революції, все як замовляли ліві сектанти. Не тому що нам так хочеться, а тому що об’єктивні історичні обставини такі.