Анархо-феміністичні маніфести з Чикаго та Кембриджу (1971)

tumblr_m0kcurCdir1roos5xo1_500

Обидва тексти було написано 1971 року. Перший маніфест належить чиказькій анахо-феміністичній групі, другий (заява) – масачусетському анархо-феміністичному колективу “Чорна роза”. Вперше тексти з’явились у першому номері журналу Siren – A Journal of Anarcho-Feminism, що видавався у Чикаго. Також обидва тексти були опубліковані як памфлет сіетлською секцією Соціальної Революційної Анархістської Федерації.

Хоча авторки маніфестів ідентифікують себе як анархо-феміністки, в обох текстах присутній “присмак часу” – нотки радикального й сепаратистського фемінізму, який на кінець 1960-х та початок 1970-х років був дуже поширеним. Ми можемо не в усьому погоджуватися із авторками маніфестів  — але вважаємо за необхідне перекласти та опублікувати тексти як документи епохи.

Хто ми такі: маніфест анархо-феміністок

Ми вважаємо анархо-фемінізм необхідною й найбільш радикальною позицією, що наявна на сьогоднішній день у світовій історії, набагато більш радикальною за будь-яку форму марксизму.

Ми віримо, що Революційний Рух Жінок має не імітувати, а знищувати будь-які сліди підпорядкованих чоловікам владних структур. В тому числі – державу із здавна притаманними їй апаратами пригнічення: тюрмами, арміями та збройним розбоєм у вигляді оподаткування, вбивствами, гротескним та репресивним законодавством, а також внутрішніми й зовнішніми військовими інтервенціями, що втручаються в приватне життя людей та перешкоджають їхнім вільно започаткованим спільним ініціативам.

Очевидно, що світ не зможе витерпіти ще багато десятиліть панування озброєних чоловічих банд, що називають себе урядами. Ця ситуація не лиша божевільна й сміховинна, але суїцидальна. Попри різноманітні форми самовиправдання, саме озброєна держава загрожує нашим життям. Держава, за своєю суттю, не здатна змінитися. Справжнього соціалізму, миру та багато чого іншого можуть досягти лише самі люди, але не їхні делегати, готові й уповноважені відкривати вогонь по всіх, хто не підкоряється наказам держави. Що ж до того, як саме ми протистоятимемо патологічній структурі держави, то найкраще виразити це так: перерости, а не повалити. Цей процес потягне за собою, окрім усього іншого, величезний поштовх до поширення освіти та комунікації між усіма людьми. Жіноча кмітливість нарешті має змогу впливати на такі винайдені чоловіками інститути пригноблення як церква чи юридична родина. Наразі прийшов час дати оцінку останній твердині чоловічого домінування – державі.

Хоча ми визнаємо важливість відмінностей конкуруючих систем, наш аналіз заподіяної державою шкоди стосується як її капіталістичної, так і комуністичної версії

 

Ми маємо на меті випробувати ідею свободи вираження, яку буде включено в ідеологію майбутнього Соціалістичного Сестринства, що має зіграти вирішальну роль в майбутньому народу, за умови, звісно, що воно є.

Ми всі соціалістки. Ми відмовляємося відкинути цей домарксистський термін, яким користувалися як синонімом багато мислителів-анархістів. Інший синонім до анархізму – лібертарний соціалізм, як протилежність його державницьким або авторитарним різновидам. Анархізм (з грецької anarchos  — без правителя) – це утвердження людської свободи та гідності у їхньому негативному розумінні: жодна людина не повинна правити або домінувати над іншою силою чи погрозами застосувати силу. Анархізм вказує, що люди не мають заподіювати одне одному. Соціалізм же означає всі ті чудові речі, що люди можуть створити разом за умови об’єднання зусиль та ресурсів на основі розуму, уяви та спільних інтересів. Ми любимо наших марксистських сестер та наших інших сестер звідусіль і не бачимо користі в тому, аби відмежовуватися від їхньої конструктивної боротьби. Тим не менш, ми залишаємо за собою можливість критикувати їхню політику, якщо з нашої точки зору вона є застарілою, непідходящою або ворожою щодо до добробуту жіноцтва.

Як анархо-феміністки, ми прагнемо мати сміливість ставити від сумнів абсолютно все – в тому числі, за необхідності, наші власні засновки.

Заява анархо-феміністок

Ми – незалежна група жінок, які вважають анархізм логічною складовою фемінізму.

Ми вважаємо, що кожна жінка і лише вона здатна артикулювати власне пригнічення. Будь-яка жінка, не дивлячись на її попередні політичні симпатії, знає краще за всіх про власне пригнічене становище та, відповідно, може і мусить обирати свій шлях до звільнення.

Чому так багато жінок втомились від жіночих рухів?  Ми думаємо, що відповідь на це полягає в структурі рухів, а не в кожній окремій жінці. Як ми знаємо, політичні рухи часто тяжіють до відокремлення політичної активності від особистих мрій і прагнень, аж поки ми всі не змушені полишити свої мрії як щось нездійсненне, або ж, через відданість мріям, полишити рух. Як справжні анархістки та феміністки, ми наважуємося мріяти про нездійсненне і ніколи не задовільнятися меншим, аніж втілення наших мрій у життя.

Групи жіночої емансипації існують у двох формах. Перша – це невеликі місцеві спеціально організовані групи росту самосвідомості, які, в кращому разі, є дуже важливими для протистояння пригніченню на особистому рівні, але, на жаль, ніколи не переростають у щось більше, аніж терапевтичні групи.

Другою формою організації є великі бюрократизовані групи, що концентруються на окремих політичних питаннях та кладуть великі сили на те, аби вкласти пов’язані із пригніченням жінок проблеми у конкретні політичні програми, що сфокусовані на одній певній ідеї (single-issue programmes). Залучені до цих груп жінки протягом певного часу брали активну участь у лівій політиці, але так і не змогли змиритися із сексизмом, притаманним іншим лівим групам. Звісно, коли йшлося про реагування на сексизм ліваків, багато жінок не могли погодитись із придатністю того, що вони вважали лише терапевтичними групами своїх провінційних сестер. Все ж, вони лишалися у сфері винайденої чоловіками марксистської, ленінської, троцькістської, маоїстської риторики та продовжували використовувати ті ж самі форми політичної організації, що й чоловічі ліві групи, на сексизм яких вони власне й сподівалися реагувати.

Жіночий рух вже було частково отруєно елітизмом і централізацією, притаманними чоловічій лівиці, а також звичкою розуміти під політичною досвідченістю розбудову руху навколо певного кола проблем. Малось на увазі, що варто бути терплячими до тих пір, поки свідомість мас не підніметься до необхідного рівня. Яка поблажливість: вважати, що пригніченій треба повідомити, що її пригнічено! Як поблажливо вважати, що її самосвідомість зростатиме лише якщо поступово піднімати одну проблему за іншою. Протягом останніх десятиліть або навіть більшого часу, жіноча частина лівиці страхалсь перспективи долучитись до боротьби за власне звільнення, попри факт того, що всі жінки є пригніченою групою. Ми становимо собою таку численну та розповсюджену групу, що помилково ідентифікували себе як членкині певних класів, відповідно до класу наших чоловіків або батьків. Жінки лівиці бачили себе більше як середній клас, аніж як пригнічені жінки, що й призвело до заперечення ними нашої боротьби як основної боротьби. Натомість, ми присвятили себе боротьбі від імені інших пригнічених, відчужуючи таким чином себе від власних принципів. Багато хто вважає, що відтоді ситуація у жіночому русі змінилася, адже вищезгадана позиція виросла лише з маніпулювання почуттям провини з боку білих чоловіків середнього класу. Але навіть сьогодні учасниці автономних жіночих рухів говорять про необхідність організувати жінок робітничого класу, забуваючи згадати про потребу самоорганізації – так, наче ми вже пройшли цей рівень. Це (те, що ми в першу чергу говоримо про необхідність самозвільнення) не означає, що ми не любимо наших пригнічених сестер; навпаки, ми вважаємо, що найкращим шляхом до того, аби бути чесними до всіх емансипаційних рухів, є прийняття власного пригнічення та боротьба із ним.

Чому анархізм?

Ми не вважаємо, що відмова від марксистсько-ленінського аналізу та стратегії є за замовчуванням ознакою політичної наївності. Ми не віримо, що вважати навіть демократично-централізовано групу авангардом та спікерками, які говорять за нас, – політично наївно. Природа груп, занепокоєних лише вибудовуванням руху, така, що вони зводять більш радикальні прагнення до реалістичних вимог, а згодом самі стають органом насилля. Ні, дякуємо.

Є інша, більш радикальна традиція, що йде іншим шляхом, аніж марксистсько-ленінська теорія та практика. Це традиція, що йде від Бакуніна, Кропоткіна, Соф’ї Перовської, Емми Гольдман, Еріко Малатести, Мюрея Букчіна – і це анархізм. Ця традиція менш знайома більшості радикалів, адже державні або марксистсько-ленінські організації систематично її спотворювали та нехтували нею.

Анархізм не є синонімом хаосу та безвідповідальності. Насправді він пропонує значимі альтернативи застарілим організаційним та політичним практикам більшості ліваків. Основною формою анархістської організації є невелика добровільно заснована та підтримувана група, що сама визначає свою форму пригнічення, якого зазнають її члени, та обирає форми емансипації.

Організація жінок, що належать до нових лівих чи марксистських кіл, – це нарощування потенціалу Революції. Але ми наголошуємо, що кожна жінка, яка долучится до боротьби і є Революція. Ми є революція!

Ми маємо навчитись діяти несподівано та полишити обмеження, що суспільство навчило нас на себе накладати. “Рух” був для більшості із нас чимось відірваним від нас самих. Ми маємо думати про себе не як про членкинь руху, а як про окремих революціонерок, що кооперуються. Два, три, п’ять чи десять таких індивідуальних революціонерок, які знають та глибоко довіряють одна одній, можуть втілювати в життя революційні дії та політичний порядок денний. Ми – членкині безлідерної групи однодумців, в якій кожна бере участь на рівних засадах, заперечуючи ієрархію влади. ГЕТЬ НАЧАЛЬНИКІВ! Ми не загубимось, якщо лідери не визначатимуть за нас, яким шляхом нам іти. Ми є нашим рухом, ми визначаємо напрямок. Ми відмовляємось уповноважувати когось направляти нас, говорити за нас та втихомирювати нас.

Ми не вважаємо, що, як стверджують деякі, роздроблення жіночого руху означає кінець революційній діяльності. Ні! Просто серед жінок панують настільки різноманітні уявлення, що їх неможливо звести до одного руху, який можна направляти та яким можна маніпулювати. Невеликі самостійно діючі групи, які самі приймають рішення щодо своїх дій, – ось послідовний образ революціонерок. Звісно, це не має стати на заваді організації спільних міжгрупових проектів чи конференцій.

Саме з такою метою, але також тому, що ми не хочемо втрачати зв’язків із іншими жінками, ми започаткували автономний колектив при Жіночому Центрі в Кембриджі, Масачусетс. Жіночий Центр працює на засадах федерації. Це не група, що займається розробкою політичного курсу, але центр, де могли б збиратися різноманітні жіночі групи. Ми також продовжимо писати заяви на кшталт цієї, якщо в цьому буде потреба. Ми справді хочемо почути всіх і кожного!

Ред Роузі та Блек Марія, Анархо-феміністки “Чорної рози”

Джерело

Вам также может понравиться...