Безсилля Заходу, сила України
Навіть в часи коли Російська Федерація розпочала повномасштабну війну проти України – Західні демократії все ще діють вкрай нерішуче, ніби все ще намагаються не занадто розізлити Путіна, не нашкодити власним економікам. Така ситуація, з одного боку, демонструє етичну та політичну нікчемність політичних еліт тих країн, які прийнято ідеалізувати. З іншого боку, ми спостерігаємо як у країні третього світу – без сильної традиції політичних інституцій та з з далеко недосконалим державним апаратом – політичні еліти та пересічні громадяни діють злагоджено та рішуче. Незважаючи на те, що санкційна та ресурсна підтримка Заходу необхідна Україні і відіграє важливу роль – ключовими елементами українського спротиву є мотивація та непохитність війська, а також дивовижна консолідація простих громадян.
З одного боку, може здатися більш-менш очевидним чи навіть нормальним, що Західні країни не прагнуть ризикувати власною економікою та благополуччям заради якоїсь там країни “третього світу”. Однак, така думка існує саме в хижацькому дискурсі геополітики, позбавленої цінностного виміру. Якщо ж Західні держави претендують на те, аби бути не просто геополітичними гравцями, але і носіми певних цінностей, то імперіалістичні і неврівноважені дії найбільшої держави світу – так само їхня проблема, як і українська.
І якщо російський режим після восьми років божевільної політики вже не може розчарувати українців, то млява допомога Заходу викликає, подекуди дуже іронічне, розчарування. Доходить до того, що деякі промови Західних лідерів про їхнє глибоке занепокоєння не можна відрізнити від саркастичних пародій на ці ж промови. Чому ж ліберально-демократичні держави мають такий розрив поміж декларованими цінностями та їх втіленням? Одна з причин міститься в самому явищі ліберальної демократії. Синтез ринкової економіки та представницької демократії змушують Західних політиків турбуватися перш за все про стабільність ринків та електоральні рейтинги.
Що ж це говорить нам? Що після закінчення війни окрім того, що ми ніколи не пробачимо Росію, ми ще й не позбавимось розчарування у політичному “статусі-кво” Заходу, який деякі з нас ідеалізували в часи Євромайдану. Ті, хто щороку повторюють “ніколи знову”, а потім коли це “знову” приходить, виявляються не здатні рішуче відповісти, не заслуговують поваги народу, що демонструє героїзм тут і зараз. Тож після нашої перемоги, нам необхідно не лише знищити залишки російського імперіалізму, але і стати світовим авангардом у поверненні в політику цінностей. Замість фанатичного піклування про цифри та рейтинги має постати політика, заснована на солідарності, чуйності, відвазі. Увага всього світу прикута до нас і наша боротьба демонструє, що ми маємо що йому показати.