Російська держава продовжує залякувати Україну військовим вторгненням. Цього разу серед планів диктаторського режиму Володимира Путіна — відкрита, повномасштабна, конвенційна війна силами регулярної армії. Для підтвердження своїх намірів «братня країна» демонструє всьому світу ешелони бойової техніки, що рухаються до українських кордонів, сотні тисяч солдатів і навіть банки крові. Одночасно з цим керівництво Москви висуває Західному світу абсурдні ультиматуми й тиражує устами своїх пропагандистів з усього світу маніакальний геополітичний наратив — мовляв, військовий альянс НАТО не стримав обіцянки, нібито даної під час розпаду СРСР, що він утримається від розширення на схід Європи.

Російські дипломати вимагають від НАТО дати якісь «письмові обіцянки» не приймати до своїх лав Україну та Грузію, погрожуючи, що в разі невиконання цієї умови Західний світ побачить жорстку відповідь. Вочевидь, ця відповідь — напад на Україну, адже саме про це може свідчити шалена концентрація російських військ довкола наших кордонів.

Звісно, вимоги до Заходу, так само як і заяви про якусь «зраду» неіснуючих обіцянок з боку НАТО, — просто чергова маніпуляція для відвернення уваги світової спільноти від одного простого факту: в Москві засідає фашистський уряд, настільки зачищений від внутрішньої критики, що здатен розпочати ще одну війну в Європі заради нікому не зрозумілих і непотрібних цілей.

В Росії немає ані опозиції, ані демократичних інституцій, що здатні вплинути на рішення керівництва. Росіяни можуть як підтримувати зовнішньополітичні рішення свого уряду, так і не погоджуватися з ними, і це не має жодного значення. Кремлівський уряд ніким не обирається і ніким не контролюється, а його політика проростає в головах самозакоханого диктатора і його навіжених генералів. Ми не маємо точної інформації про мотиви російського керівництва через непрозорість ухвалення рішень та їхню загальну абсурдність.

Єдина робоча гіпотеза, яку може висунути редакція нашого журналу — це те, що правлячий клас Росії опинився на порозі політичної та економічної кризи і здатен до будь-яких дій, аби відтермінувати власну загибель. Якщо путінська система втратить фінансові потоки, які в минулі десятиліття забезпечували лояльність громадян, її чекає колапс.

Люди, відповідальні за ухвалення рішень у Кремлі, не хочуть собі долі Віктора Януковича та його поплічників, і на прикладі української революції 2014 року розуміють, що втратять не лише посади, але й голови — а російська держава надовго втратить роль мілітаристської імперії. Вони не можуть собі дозволити поступки через виклики часу та моральну застарілість свого уряду й держави, і також не можуть втратити кермо. Адже російський режим — не лише безідейна клептократія, а на додачу ще й казан з насиченого конспірологічного світогляду, фетишистської ностальгії за тоталітарним і самодержавним імперським минулим та хворобливих суджень про людину й світ. Російські генерали, урядовці та радники диктатора — це навіжене кодло, чиї дні вже давно спливають. Воно готове забрати з собою до пекла усіх, до кого зможе дотягнутися.

На російсько-українському фронті ми маємо конфлікт, який не можна розв’язати примиренням та взаємними поступками, адже це не суперечка рівнозначних опонентів довкола сторонніх питань. Це конфлікт між імперією та колишньою колонією, предмет якого — домінування й уярмлення, з їх боку, та емансипація і деколонізація, з нашого. Україна рухається у напрямку демократичних змін, і, хоча вони досить слабкі, у Путіна це вже викликає незадоволення.

На наш погляд, позиція Росії у цьому конфлікті полягає у переконанні, що незалежність України є смертельною небезпекою для недорозваленої російської імперії, і чим далі українці віддаляються від «русского мира», тим страшнішою є загроза для росіян. У Кремлі вважають, що «історична місія» Росії провалиться, якщо її найближчі сусіди — колишні радянські республіки — приймуть «західні цінності», руйнівні для диктаторської влади та несумісні з Москвою в якості взірця.

Поточну війну неможливо вирішити мирним шляхом у тому сенсі, що Україна й так нічого не хоче від Росії, крім як припинити гноблення, звільнити захоплені території та компенсувати завдані збитки, шкоду і всі втрати. Україна не нападала на Росію і навіть не пробувала дискримінувати громадян з російською ідентичністю: і досі російськомовність та дотичність до російської культури є ознаками приналежності до певного привілейованого середовища. Найуспішніші політики та бізнесмени України — російськомовні (принаймні до 2014 року) та мають російський культурний бекграунд.

За таких обставин спроби ствердити українську мову як єдину офіційну та вибити для неї квоти в культурному просторі — єдина логічна відповідь на спершу м’яку, а потім і грубу силу імперіалістичного «русского мира». І навіть значні успіхи в українізації, дерусифікації та декомунізації (попри усі їхні недоліки та відверто хибні та навіть протиправні рішення) не створюють жодних перешкод для тих, хто бажає спілкуватися російською мовою та споживати російський культурний продукт.

Очевидно, що позитивне розв’язання конфлікту з Росією можливе лише за умови міцної обороноздатності та політичної відкритості України, її курсу на демократизацію та ідейний плюралізм, сили громадянського суспільства та його уваги до формування й роботи інституцій. Пацифісти вимагають, аби Україна притиснула свою «гордість» та сіла за стіл переговорів із гнобителем, і в обмін на мир віддала свою політичну незалежність і всі демократичні здобутки останніх десятиліть. Якщо так станеться, українцям не буде місця в Україні, і всі незгодні з новим режимом (наївно сподіватися, що після миру на умовах Росії українці зможуть вільно обирати своє політичне керівництво) або подадуться в еміграцію, або згниють у застінках як в’язні сумління, або будуть вбиті посіпаками режиму для науки іншим. Росія не припинить вимагати репресій і втілювати їх, аж поки Україна не припинить своє існування як щось більше за адміністративну одиницю.

Саме тому редакція нашого видання вважає, що єдина можлива відповідь на ймовірне російське вторгнення — це участь в обороні України. Ми закликаємо своїх читачів не піддаватися паніці й докласти зусиль для нашого спільного виживання як суверенного народу. Ви можете безпосередньо стримувати ворога зі зброєю в руках, дбати про поранених, допомагати забезпеченню військових, долучатися до організації самозахисту цивільного населення тощо. Будь-яка допомога безцінна, адже нам є що втрачати. Ми можемо вірити у щось або ні, ми можемо мати різні переконання, однак нас усіх об’єднує спільна справа — свобода і захист, хай і недосконалої, але демократичної республіки. Допоки ми її не відстоїмо, будь-які внутрішні конфлікти лише допомагатимуть ворогу, якому плювати на нас і на наші мрії, і який ненавидить нашу громадянську ідентичність. Нам є за що помирати, і найголовніше — наші жертви не будуть марними.

Якщо ви не живете в Україні, однак вболіваєте за наш визвольний похід, ви можете допомогти грошима або власною фізичною присутністю — у ролі як цивільного, так і військового добровольця, кореспондента, стрімера чи просто блогера. Ми будемо раді будь-якій формі інтернаціональної солідарності та усім спробам показати світу правду про нашу боротьбу і загарбницькі дії сусідньої імперії.

Підтримати редакцію:

• UAH: «ПриватБанк», 4149 6293 1740 3335, Кутній С.
• Patreon
• USD: skrill.com, [email protected]
• BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
• ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
• DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
• LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS