Афганістан: кінець найдовшої війни

Фото: bluuurgh

Хоча дедлайн виведення сил США з Афганістану було призначено на 11 вересня, швидкий відхід військових, що залишалися, а також покидання авіабази Байрам у липні призвели до швидкої талібської реконкісти провінції, коли пав Кабул. Колишній президент країни, Ашраф Гані, втік з Афганістану і пізніше з’явився в Об’єднаних Арабських Еміратах. Для Сполучених Штатів це кінець найдовшої, найдорожчої та, можна стверджувати, найбільш безплідної війни. Шокуючі сцени того, як цивільне населення тікає від Талібану та намагається вчепитися за шасі американського транспортного літака С17, коли той злітав з аеропорту Кабула, посіяли злобу навіть серед американців, які підтримували ідею виводу військ. Питання про спасіння тисяч афганців, які співпрацювали з США та НАТО, і тому можуть стати жертвами талібських репресій, зараз стоїть на порядку денному. 

Теперішнього президента Джо Байдена звинувачують у безладному відступі. Це справедливе зауваження, але так чи інакше кожен президент США, починаючи з Джорджа Буша (який насправді найбільш відповідальний), зробив свій особливий внесок у цю колосальну поразку. Проблему можна розширити навіть до часів радянської окупації Афганістану. На противагу спільному переконанню,  що побутує навіть серед американців, ЦРУ ані«фінансувало», ані «озброювало» як те, що потім стало Аль-Каїдою, так і Талібан. Аль-Каїда походить від арабо-афганського руху, невеликої частини ширшого моджахедського руху, що мав певні ідеологічні конфлікти з місцевими повстанцями. Що ж до талібів, назва відсилає до релігійних студентів. Однак поки люди, яких можна було назвати талібами, воювали в різних групах, Талібану як політичної та військової фракції під їхнім керівництвом у 1994 році, коли США покинули Афганістан, не існувало. 

У цьому криється коріння проблеми — не стільки втручання США, скільки апатія США почалася майже з того моменту, як останні радянські солдати вийшли через міст у Термезі. Боротьба проти комуністичного режиму в Кабулі, звісно, продовжилась, але тоді різні повстанські групи знали, що дні цієї влади полічені, і тому почали змовлятися проти одна одної. Врешті-решт, відбулося зіткнення між пропакистанським лідером Гульбеддіном Гекматіяром та харизматичним Ахмадом Ша Массудом за те, хто правитиме в столиці. Війська Массуда взяли столицю, Гекматіяр обстріляв і розбив її вщент, але нова влада на чолі з президентом Бурхануддінамом Раббані змогла встояти, і Гекматіяра навіть запросили стати прем’єр-міністром в новому уряді. До цього часу, тим не менш, таліби базувалися у Кандагарі, і фанатичний релігійний рух знайшов підтримку серед афганців, втомлених нескінченною війною та безчинствами, практикованими місцевими землевласниками та бандитами. 

Дивлячись на ранній злет талібів та їхній успіх у громадянській війні 90-х, можна винести гарний урок, так само, як під час повстання в ХХІ столітті, коли вони почали повертати відбивати територію в афганського уряду. Цей урок полягає в тому, що люди завжди підтримають будь-яку фракцію, що зможе забезпечити подобу закону та передбачуваності, якщо альтернативою буде хаос і корупція. Найбільш ліберальний суспільний рух, якщо він не може гарантувати особисту безпеку людей та майна, швидше за все зазнає поразки у будь-якому революційному сценарії, де багатофракційність майже неуникна.

Повертаючись до США, країна здебільшого ігнорувала те, що відбувалося в Афганістані впродовж 1990-х, поки не стало надто пізно робити щось, аби переломити ситуацію. Ахмад Ша Массуд, який очолював антиталібський спротив на півночі цієї країни, був убитий бойовиками Аль-Каїди у вересні 2001, за два дні до 9/11 — атаки 11 вересня у США. Після цієї події Афганістан знову став важливим.

Противників війни в Афганістані у США,  зрозуміло, майже не існувало. Вони зводилися до жорстких опонентів уряду та ідеологічних пацифістів. Тим не менш, зерна катастрофи були посіяні саме на початку війни. Маючи дуже мало обізнаності у тогочасній ситуації та в розумінні процесів у Афганістані, адміністрація Джорджа Буша спробувала отримати перемогу військовою силою. Ця стратегія вилилась у різноманітні спецоперації армії та ЦРУ, що допомагали місцевому ополченню, залученому до антиталібського Об’єднаного ісламського фронту (більш відомого як Північний Альянс), та надавали потужну підтримку з повітря. Результатів домоглися дуже швидко, хоча Бен Ладену та іншим ключовим лідерам Аль-Каїди вдалося  втекти за кордон через слабку координацію та відсутність порозуміння з ополченцями, найнятими, аби штурмувати укриття керівництва угруповання в Тора Бора у грудні 2001 року. 

Перед тим як взяти Афганістан під контроль, з 2002 року адміністрація Буша вже планувала війну з Іраком, яка мала відбутися наступного року — з весни 2003. Наводять певну кількість причин, чому відбулося вторгнення до цієї близькосхідної країни, і більшість із них пов’язані з нафтою, хоча вони повністю невірні. За власним визнанням радників Буша та членів кабінету міністрів, таких як тогочасний міністр оборони Дональд Рамсфелд, причиною було просто те, що Сполучені Штати мали довести світові, свою силу та здатність карати ворогів. Перемога над талібами, які навіть ніколи не контролювали весь Афганістан і мали ледве функціонуючу державу, вважалася недостатньою для ствердження американської воєнної міці. Таким чином у майбутнє завоювання Іраку вклали величезні ресурси, і навіть більше було витрачено там за роки до 2011, коли американські війська вперше вийшли з країни.

На цьому тлі задача створити стабільний демократичний  уряд в Афганістані була, в кращому випадку, вторинною. Після вбивства Усами бен Ладена в 2011 році про війну почали забувати. Зі все меншими й меншими жертвами серед армії США та вражаючим скороченням військової присутності, американська громадськість перестала приділяти увагу афганським подіям. 

Що це означає для України

З раптовим полишенням Афганістану у соціальних мережах почали з’являтися дивні думки про те, що це меседж таким союзникам США як Тайвань чи Україна. Однак це дуже різні ситуації. Звичайно, сприйняття України та Росії адміністрацією Байдена виявилося великим розчаруванням, принаймні, щодо того, що робиться публічно. В той час як Трамп чітко вірив, що може укладати угоди з Путіним, що було обумовлено особистими зв’язками президентів, адміністрація Байдена видається переповненою людьми зі школи міжнародної політики Барака Обами. Фактично це нездари, що вірять, ніби зможуть примусити кровожерливі режими поводитися відповідно до здорового глузду та йти на переговори заради буцімто взаємовигідної згоди.

Але якими б розчаровуючими не були думки адміністрації Байдена про Україну, є лише кілька паралелей між Афганістаном та Україною, крім чуми російської окупації та народних асоціацій з маком. Україна ніколи не залежала від військ США або НАТО в захисті своєї території. Вона й не могла б залежати від них. Українці та співчутливі іноземці всіх видів захищають українську територію за допомогою волонтерів, фандрейзерів та донорів. 

Більш того, корисні але холодні відносини між Україною та НАТО можуть бути благословенням. Якби Україна була в НАТО, якби вона ближче інтегрувалася в альянс, це точно врятувало б від російської вторгнення, але це також обмежило б можливість України давати ворогам відсіч тими способами, які вона вважає правильними, і, що більш важливо, це б точно завадило Україні повернути будь-яку загублену, окуповану територію. Німеччина та Франція багато в чому покинули Україну та задекларували своє бажання співпрацювати з Володимиром Путіним, і це може сприяти потребам України в майбутньому. Врешті, оскільки вони не спромоглися надати Україні допомогу, вони також втратили будь-яке право ставити під питання або критикувати вживання Україною неконвенційних тактик у відповідь на російську агресію.

Врешті, слід засвоїти урок щодо проблеми протиборства націоналізму та інтернаціоналізму. Особисто я бачив багато критики від українців щодо так званих американських «лівих», коли справа доходила до речей на кшталт слабкої іноземної політики Байдена або відмови від Афганістану. Це жахливе невігластво – американський ізоляціонізм дуже популярний в усьому політичному спектрі та існує багато десятиліть. Ізоляціонізм поширюється крайніми правими так само, як і крайніми лівими, і саме Дональд Трамп сприяв завершенню війни в Афганістані. Це адміністрація Трампа вела переговори про виведення військ з талібами без залучення національного уряду, і саме адміністрація Трампа спланувала лишити цю країні набагато раніше — 1 травня 2021 року (що стало неможливим через програш у виборах).

Українцям, що спрямовують свій гнів на американських «лівих», але голосно проголошують «Україна понад усе!», слід зрозуміти, що в американській міжнародній політиці можна побачити просто «Америка понад усе!» — правий історичний слоган, що відродився у словах Трампа «America first!» Міф Рональда Рейгана про жорсткість американських консерваторів із диктаторами та міжнародними хуліганами є лише міфом, не підтвердженим історією.

Врешті, Україна, така розгнівана, як може здатися зараз, може отримати користь від того, аби певний час покладатися лише на власні зусилля, будучи вільною від наказів могутніших держав. Безперечно, це краще, ніж сором’язливе плазування перед країнами на кшталт Туреччини чи Китаю, що набагато більше цінують стосунки з Москвою. Україна мала довгу історію намагання знайти захисника  для досягнення незалежності або безпеки, і ця довга історія мала в собі зради, підкорення та геноцид. Своїми власними силами Україна більш здатна тримати оборону, коли її прихильники за кордоном нагадують своїм лідерам про їхні обов’язки перед демократією і, у випадку України, Будапештським меморандумом. 


Додавайтеся в телеграм чат Нігіліста

Підтримати редакцію:

  • UAH: «ПриватБанк», 4149 6293 1740 3335, Кутній С.
  • Patreon
  • USD: skrill.com, [email protected]
  • BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
  • ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
  • DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
  • LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

Вам также может понравиться...