Альбер Камю: немодний противник тоталітаризму

На сьогоднішній день сприйняття Камю як галантного екзистенціаліста — прекрасного героя Французького спротиву, великого новеліста й чудового філософа — не є незвичайним. Але такої репутації він набув лише нещодавно. Більшу частину свого життя та певні роки після передчасної смерті у 1960, у віці лише 46 років, Камю вважався цілковито немодним серед провідних французьких інтелектуалів. В багатьох аспектах він таким і залишається. 

Камю набув широкої популярності у 1942 після публікації новели «Сторонній» та філософського есею під назвою «Міф про Сізіфа». Сторонній зображений як самотній байдужий чоловік, що подорожує світом без взірця чи мети. «Міф про Сізіфа» розправляється з питанням: «Навіщо вчиняти самогубство?» Камю стверджує, що ми не маємо його вчиняти, але наводить досить невелику кількість прикладів осмислених цілей для людини. Якщо ми не можемо довести, що певний вибір кращий за інші, підсумовує він, ми можемо, врешті, присвятити себе гонитвою за пригодами. Простота та сміливість цих двох праць вражали сучасників Камю своєю дивовижністю, і за короткий проміжок часу він став відомим як «філософ абсурду», та почав товаришувати з провідним французьким інтелектуалам Жан-Полем Сартром. 

Камю не піднімав зброю у боротьбі з нацистською окупацією, але під час війни він був редактором підпільної газети спротиву «Комба». Ця робота включала особисті ризики, і він точно міг бути ув’язнений або застреленим нацистами чи їхніми французькими колаборантами, якби його викрили. Коли війна закінчилася, Камю дивився на спустошену Європу та рефлексував. 

В подальші роки його письмо істотно зміниться: гуманізм та антитоталітаризм посядуть головне місце в його думках. Його алегорична новела «Чума» (1947) зображує не відокремленого, відчуженого чоловіка, а групу людей, що разом борються проти чуми в маленькому алжирському місті. Тут людські істоти бажають перебороти абсурдність світу, і не менше залишаються співчутливими та прагнуть бути добрими й піклуватися один про одного. 

Потім, у 1951, Камю опублікував «Бунтівну людину». Нажаханий злочинами Сталіна та апологетикою його режиму, опублікованою деякими найвпливовішими західними лівими інтелектуалами, Камю намагався зрозуміти обґрунтування масових вбивств. Це багата книга, непроста для узагальнень, але два аргументи Камю виявилися цілковито протилежними думкам його колег. 

По-перше, Камю стверджував, що відданість єдиній, віддаленій меті становить небезпеку для нас всіх. Боротьба за досконале суспільство у майбутньому призводить до жорсткого консеквенціалізму, що дає змогу жертвувати незліченною кількістю людей в теперішньому. Через цей страх він описує Маркса як «пророка немилосердної справедливості, який помилково опинився у змові невіруючих на Хайгейтському кладовищі». Віра марксиста в обіцянки утопії, за його спостереженнями, є такою ж сильною та ірраціональною, як і віра релігійного фанатика. 

По-друге, Камю захищав твердження, голосно спростоване марксистами та екзистенціалістами, що існує універсальна «людська природа» — риси, притаманні всім людям, з яких ми можемо виснувати, що є кращим чи гіршим для всіх людей, і загальні підстави, на основі яких формуються соціальні зв’язки. Сартр, навпаки, стверджував, що ми є продуктами власного вибору, і нічим більше. Симона де Бовуар підсумувала марксистський погляд, як його розуміли її колеги: «Не існує ні автентичної людської сутності, яку слід усвідомлювати, ні гармонійної єдності, до якої слід повертатися, ні невідчуженої людяності, спостереженої за хибним посередництвом, ні організованої цілісності, якої слід досягти. Те, ким ми є та ким можемо стати, — це відкриті проекти, які конструюються з плином часу»

Зі своїх універсалістських гуманізму та скептицизму стосовно утопічних ідеологій Камю створив у «Бунтівній людині» етику, яка заперечує революцію. Натомість Камю стверджує, що моральний прогрес виникає із заперечення несправедливості людьми, об’єднаними у визнанні цієї несправедливості. Цей різновид «бунту» більш стриманий, ніж революційний імпульс, і має межу (la mesure у філософії Камю — це кордони нашого пізнання, обмеженість розуміння світу та здійснення соціальних змін — ред.) — він визнає та поважає людську природу, намагається вдосконалити стан справ зараз, і при ньому відсутні рамки свободи слова та вираження. Коли бунт суміщено з помилковим уявленням, що історія має певну об’єднавчу мету, і що людські істоти можна змінювати як вологу глину, він занепадає в формі революції. Революція є нестримною, це надлишок, який неуникно призводить до насилля та жорстокості. 

Сартр і Бовуар видавали провідний французький інтелектуальний журнал свого часу, Les Temps Moderne, і запросили активіста та філософа Френсіса Джінсона, написати відгук на «Бунтівну людину». Результат був нищівний. Стаття Джінсона була, головно, серією випадів ad hominem, без спроби інтерпретувати текст Камю в позитивному ключі. Гріхи Камю були очевидні: він критикував марксизм, він критикував революцію, він критикував ідею, що людські істоти нескінченні піддатливі. Тому його було звинувачено в контрреволюційності.  

Потім Сартр опублікував відкритий лист, адресований Камю, що починався так: «Наша дружба не була легкою, але я сумуватиму за нею». Більшість Сартрових листів ігнорують аргументи в «Бунтівній людині», та, замість цього, зосереджуються на перерахункові надуманих особистих невдач Камю, включно зі звинуваченням, що він був буржуа. Камю не відповідав на цю критику, оскільки не вважав її важливою. Врешті, це марксисти, а не він вірили, що клас визначає те, що хтось стверджує. Але навіть у такому випадку це були жалюгідні та сміхотворні звинувачення: Сартр зростав у привілейованому середовищі, а інші люди виконували за нього домашні справи все його життя. Камю зростав у Алжирі в бідності, де дитиною він жив у двокімнатному помешканні з братом, дядьком, бабусею, та сліпою овдовілою матір’ю, яка працювала прибиральницею, щоб прогодувати всю сім’ю. 

Випад де Бовуар проти Камю був, ймовірно, найбільш жорстоким. Роман «Мандарини» (1954), що удостоївся Гонкурівської премії, є художнім описом її життя в повоєнному Парижі, населеному персонажами, прототипами яких були інтелектуали з її політичних і літературних кіл знайомств. Довгий уривок із описом подорожей її альтер-его з американським коханцем просто переписано зі щоденника її подорожей із новелістом Нельсоном Олгреном. Але роман містить одне істотне викривлення реального життя: персонаж, прототипом якого є Камю, має роман із молодою та нудною прихильницею нацизму. Щоб його кохану не притягнули до кримінальної відповідальності за зрадницькі погляди та діяльність, він бреше під присягою в суді, щоб її випустили з в’язниці. 

Складно уявити більш жалюгідну та наклепницьку образу, адресовану чоловікові, який брав активну участь у Спротиві, від людини, яка була під час нацистської окупації політично неактивною. Це приклад того, що ми називаємо «swiftboating»: політична атака на сильні сторони та чесноти індивіда, яка поєднується з твердженням, що ці сильні сторони та чесноти є ілюзорними або шахрайськими. Це ганебне ставлення Бовуар до свого колишнього друга, що не викликало обурення загалу, є свідченням того, наскільки немодним став Камю. Я не зміг знайти жодної критичної згадки про таке погане ставлення в академічній літературі про роман Бовуар. 

Критика Камю стала це більш палкою, коли запалала повстанська війна в Алжирі. Позиція Камю стосовно війни здавалася Сартру та його послідовникам неймовірно наївною. Камю сподівався, що можливе мирне вирішення проблеми, і що нащадки колоністів та представники різнорідного місцевого населення Алжиру зможуть продовжити жити разом. Він піддав своє життя ризику, коли відвідав Алжир та спробував налагодити переговори між двома сторонами. Коли він організував публічну дискусію, йому довелося тікати, бо екстремісти з числа чорноногих (colons або pieds noirs — алжирське населення європейського походження, лояльне до колоніального правління Франції, — ред.) були близькі до бунту. Ситуація в Алжирі незабаром стала надто насильницькою та роз’єднуючою, щоб сподівання Камю на мир залишалися реалістичними. 

Тим не менш історія довела, що революційний романтизм Сартра був іще більш неадекватним. Сартр публічно підтримав працю Франца Фанона, психолога з Мартиніка, який також ідентифікував себе як екзистенціаліст, та написав довгу передмову до найвідомішої книжки Фанона «Гнані і голодні». Фанон жив у Алжирі та просував ідею необхідності насильницької революції, яка, він вірив, об’єднає людей в антиколоніальній боротьбі. «Жорстокість, — писав він у «Гнаних і голодних», — це очищувальна сила. Вона позбавляє колонізованих їхнього комплексу неповноцінності, пасивного та зневіреного ставлення». Щоб усвідомити власну свободу та створити нову ідентичність, колонізований має вбити колоністів. Після цього, передбачав він, люди будуть працювати разом у мирі, куючи свою націю, оскільки «будування нації полегшується існуванням розчину, замішаного на крові та люті». Це те, що Камю називав «злочинами логіки», або використання філософської та софістичної теорії, щоб виправдати масові вбивства. 

Але подібні аргументи від Сартра й Фанона, як виявилося, значно більше збуджували інтелігенцію, ніж щире прохання Камю про поміркованість, мир і солідарність. Як мислитель, він, здавалося, не йшов у ногу з часом. Багато років потому Сьюзен Зонтаґ опише Камю як «літературного чоловіка», нудного, але надійного, на відміну від «літературних коханців», які захоплюють, навіть будучи егоїстичними та брутальними. Але, розвиваючись за Сартром і Фаноном, історія довела їхню помилку: вбивство французів і чорноногих не змінило алжирців та не об’єднало їх у мирну націю. Щойно французи відійшли, насилля продовжилося, тільки тепер вони було спрямоване всередину. 

Глузлива критика Камю досягла свого крещендо після того, як злий алжирський студент звинуватив його у публічній промові, і можливо, навмисне, — в Le Monde було некоректно процитовано слова Камю: «Я оберу свою матір, а не справедливість». Сартр, Бовуар та інтелектуали їхнього кола зловтішалися, що це підтверджує буття Камю сентиментальним реакціонером. Але насправді Камю сказав ось що: «Зараз люди закладають бомби під трамваї Алжира. Моя мати могла бути на одному з цих трамваїв. Якщо це справедливість, то я обираю свою матір». Камю розумів, що байдужість до індивідуального людського страждання є суттю всіх форм політичного екстремізму, і його твердження було не скандальнішим за заперечення ідеї про те, що тероризм є справедливістю. 

Певна ворожість, яку вселяв Камю, бажання некоректно інтерпретувати, некоректно представляти та звинувачувати його — були особистими. Але французькі інтелектуали ставали на бік Сартра та Бовуар з теоретичних причин, і часто й досі так роблять. Сучасна французька ліва група «Невидимий Комітет» виокремлювала Камю, називаючи його «цей ідіот» (ce con) у популярному в 2014 закликові до революції «Нашим друзям». Заперечення марксизму та сумніви Камю в ймовірності здобутків постколоніальних революційних рухів були непопулярними, принциповими та самотніми положеннями. Ліві вимагали вірності своєму переконанню, буцім людська природа може бути змінена шляхом революції, і що навіть сталіністські вороги їхніх ворогів залишаються їхніми друзями. 

Після смерті Камю в автокатастрофі у 1960, французька інтелектуальна думка продовжила слідувати стежинами, прокладеними Сартром, де Бовуар та марксистами. Мішель Фуко став одним із найвпливовіших післявоєнних французьких філософів, і його сумнівне твердження, що знання ідентичне силі, стало догмою серед багатьох академіків по всьому світі. Навіть деякі академіки та активісти, які не читали Фуко, тим не менш, інтерналізували цю думку в певний інтелектуальний осмос. Фуко, звичайно, вкрай зневажливо ставився до Камю, якого він висміював як «гуманіста». Гуманізм, на його думку, був жалюгідним, бо він вважав його певним чином відповідальним за сталінізм. Це може бути вкрай неочевидний погляд, але постмодерністи сьогодні продовжують стверджувати, що наука, гуманізм та інші претензії на знання – справжні причини тоталітарних злочинів. Такі критичні теоретики, як Макс Горкгаймер і Теодор Адорно продовжуватимуть стверджувати, що існує пряма стежка від Просвітництва до Аушвіцу. Для Фуко та інших постмодерністів всі великі зловживання силою ідентичні до великих зловживань «знанням». Й відповідно, наші найбільші порухи до знання – винуватці наших найбільших катастроф. 

Це переконання, що знання є лише силою, є більш загальним та глибоким, ніж соціальний конструктивізм. Воно означає, що всі розмови, всі теорії, всі людські взаємодії є битвою. І якщо мовлення є лише ствердженням сили, якщо всі соціальні взаємодії є боротьбою між пригноблювачами та пригноблюваними, то кому слід дозволити говорити? Надмірний скептицизм щодо досвіду об’єктивного знання створює порожнечу, яку постмодерністи та прибічники політики ідентичності на сьогодні заповнили незаперечуваною солідарністю з тими, хто ідентифікує себе як пригноблені. Давайте дамо голос слабким та ствердимо їхню «силу», і притишимо сильних, і заперечимо, що їхнє «знання» є об’єктивним, та будь-якою ціною поставимо пріоритет максимізації відмінностей учасників та відмінності «знань». 

Ми досі маємо багато чому вчитися в Камю. Це може здатися дивним твердженням, бо рухи, яким протистояв Камю, пропонували універсальний та уніфікуючий проект марксизму, в той час як більшість нашої сучасної політики націлена на нескінченне розділення. Постмодернізм та політичні філософії, що походять із соціального конструктивізму, стверджують нам, що наші постійно вузько визначені групи визначають наші зацікавлення та знання. Але звернення Камю до нашої спільної людяності — того, що залишається немодним для лівих сьогодні так само, як і за часів його життя, — для цих ідеологій також неетичне. Якщо Камю правий, то політика, базована на цих ідеологіях, повинна зазнати поразки, оскільки моральний прогрес залежить від революції, а справедлива революція починається з визнання та утвердження нашої спільної людської природи. Як стверджував Камю, справедливий революційний акт «базує свою визначальну якість на всьому людському роді». І отже, бунтівник кричить: «Я бунтую, отже, ми існуємо». Це крик не лише проти нерівності, а й проти розбрату. 

/Craig DeLancey, Quillette, 2019. Переклала Ксенія Мейта
Редакція Нігіліста не поділяє погляди редакції Quillette.


Додавайтеся в телеграм чат Нігіліста

Підтримати редакцію:

  • UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
  • Patreon
  • USD: skrill.com, [email protected]
  • BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
  • ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
  • DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
  • LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

You may also like...