А чи був панк?

Коли шотландський гурт Exploited в 1981 году назвали свій дебютний альбом Punks Not Dead, створивши тим самим класичний мем настінної міської комунікації, вони надихались піснею гурту Crass  під назвою «Punk is Dead», яка вийшла за 4 роки до того. Для нас із вами, жителів пострадянської реальності, панк в 1977 не то що не помер, а ще навіть не народився. Але з точки анархічно налаштованих британських підлітків ситуація була дещо іншою.

Анархізм — політичний і філософський рух, що не визнає політичну ієрархію як суспільне благо і найголовнішою своєю метою бачить подолання нерівності та заміну авторитарної держави на демократичне самоврядування. Зокрема багату історію має британський анархізм. Один з важливих для раннього анархізму авторів — Жан Жак Руссо — називав британців «найбільш вільними людьми» на той момент, хоча й вільними, на його погляд, недостатньо. Одним з перших анархістів вважають англійця Вільяма Годвіна, а першою анархістською працею — його «Політичну справедливість». В свою чергу, британський анархізм другої половини 20 сторіччя, крім довгої європейської традиції, уже зазнав впливу російських мислителів Михайла Бакуніна, Петра Кропоткіна і Лева Толстого та навіть українського анархіста Нестора Махна. 

Погляди анархістів ніколи не були монолітними: серед них були більш чи менш радикальні групи, об’єднані рядом спільних принципів і, в першу чергу, ворожим ставленням до держави як до інституту авторитарного, а в ХХ столітті й тоталітарного контролю. Серед повоєнних анархістів можна виділити як радикального діяча і голову «Чорного Хреста» Стюарта Крісті, який в 64 році намагався здійснити замах на диктатора Іспанії Франсіско Франко зв допомогою вибухівки, так і анархо-пацифістського автора Алекса Комфорта, що описував себе як «агресивного антимілітариста» і написав того ж року працю по теорії анархізму «Мир і непокора» («Peace and Disobidience»). Втім, навіть більше нас цікавить священник з ХІХ сторіччя, засновник Комуністичної Церкви Джон Гудвін Бармбі, бо він був одним з перших пропонентів і практиків комунального життя в новітній Британії, а це напряму пов’язано з тим, як жили учасники анархопанк-сцени. 

Так само як і анархісти в цілому, герої нашої історії часто були незгодні одне з одним, але в них були спільні цінності – несприйняття «системи» і любов до панк-музики. Ця хвиля гуртів багато в чому змінила обличчя рок-музики, закріпила естетику Do It Yourself і навіть створила передумови для хардкор-сцени в Сполучених Штатах, хоча й не всі герої цього руху були панками. Більше того — на початку історії не були панками навіть самі його засновники.

Crass: помста за вбитого хіпі

За загальним уявленням, панк рок був відповіддю поколінню хіпі, яке втрачало свою гостроту і політичне значення. Народившись, як і сам рок’н’рол, в Сполучених Штатах у вигляді таких гуртів, як New York Dolls, The Stooges, Ramones і Dictators він швидко перетнув Атлантику і зацікавив британських підлітків. Втім, він міг би залишитись нішевою історією, якби не Малькольм Макларен, який створив Sex Pistols і додав до тінейджерських пісеньок про нюхання клею політичну основу і елементи поп-арту. Не менш важливим був і вплив дружини Макларена — Вів’єн Вествуд, яка створила лук для нової субкультури. Самих учасників Sex Pistols політика мало цікавила, але вони встигли зробити головне — запустити велику хвилю груп, які ними надихнулись. 

Серед усього різноманіття тих, хто потрапив під вплив Sex Pistols — а їх було немало — нас цікавлять в першу чергу Crass. Головним ідеологом гурту був Пенні Рембо — художник і, як і Малкольм Макларен, послідовник ідей ситуаціонізму. Crass зібрались в складі Рембо і вокаліста Стіва Ігноранта в Ессексі, у міжнародній комуні Dial House, яку започаткував Рембо разом зі своєю партнеркою Джі Воше. Комуна жила за принципами, які неочікувано поєднували панківський нонконформізм, політичний активізм анархістського штибу, DIY-етику та деякими елементами світогляду хіпі на кшталт вегетаріанства, екологізму, пацифізму тощо.

Самі Crass були в першу чергу не стільки музикантами й не стільки гуртом – це була арт-група концептуалістів. Їхні погляди, як і погляди більшості гуртів сцени того часу, найкраще можна описати як «анархо-пацифізм». Однією з їхніх візитівок став трафаретний шрифт, який гурт використовував у своїх роботах. Для них була для них характерна мілітарна естетика – уніформи, чорний колір, монотонні обкладинки альбомів, що створювали гнітюче відчуття і слугували ілюстрацією їхньому негативному сприйняттю війни.

Співпраця Рембо, Воше та інших учасників Crass історично відходить корінням ще в початок сімдесятих, коли вони разом працювали в складі перформанс-групи EXIT. Музично вони тяжіли до авангарду і фрі-джазу, надихались Джоном Кейджем, Карлхайнцем Штокхаузеном і, можливо, продовжили б такого роду діяльність, якби не смерть їхнього друга Воллі Хоупа. Воллі був відомим хіпі та організатором фестивалів Windsor і Stonehenge з 1972 по 1974 рік. Після затримання поліцією, яка знайшла у Воллі невелику кількість ЛСД, його запроторили до психіатричної лікарні, звідки він повернувся в розбитому стані й через рік помер. Пізніше, у своїй книзі про Хоупа «Останній з хіпі» 1982 року Рембо написав, що має докази вбивства Воллі спецслужбами, яке було, за його словами, зображене як самогубство. «Це наш світ, його відібрали  у нас і ми будем боротися за те, щоб відібрати його назад, — писав Пенні, — тільки цього разу вони називатимуть нас панками, а не хіпі».

Після раптового успіху Sex Pistols з піснею God Save the Queen, Рембо зрозумів: щоб кинути виклик Системі, потрібно рухатись в цьому напрямку, але бути ще радикальнішим. Вже перший трек з дебютного альбому The Feeding of the 5000 містив настільки жорстку антихристиянську лірику, що співробітники студії відмовились записувати її. В першому виданні альбому пісню довелось замінити хвилиною тиші. В цей момент Crass зрозуміли, що наступного разу краще займатись виданням самостійно і заснували Crass Records.  

Грати музику самостійно виявилось замало, тому Crass не тільки надихали інших виконавців своїм прикладом, а й випускали через Crass Records записи ідеологічно близьких гуртів. Лейбл випустив низку пост-панк, індастріал і анархо-панк альбомів, в тому числі реліз маловідомого на той час гурту KUKL, в складі якого була нині відома співачка Бйорк. Дружнім до Crass також був Southern Records, голова якого, Джон Лодер, раніше був частиною арт-колективу EXIT. Разом з ним Crass сформували дочірній лейбл Corpus Christi, де видавались релізи, що не відповідали жорстким вимогам Crass Records. За цим прикладом виросли й інші анархо-панк лейбли: Mortarhate, заснований учасниками Conflict, All The Madmen, власниками якого були The Mob, і Spiderleg, лейбл гурту Flux of Pink Indians, який, зокрема, видавав релізи легендарних Amebix.

Крім, власне, музики, Crass займалися просуванням практики прямої дії. З ранніх днів існування вони створювали графіті на анархістську тематику в Лондонському метро, відсилкою на що є назва їхнього другого альбому Stations of the Crass. У 1983 і 1984 вони брали участь у антивоєнних демонстраціях Stop The City.

Звісно, нас цікавить і музична сторона історії. Рембо, барабанщик гурту, винайшов простий маршевий біт, який став характерним не тільки для Crass, а і для багатьох послідовників. Більшість вокальних партій виконував Ігнорант — у нього був сильний кокні акцент, що краще підходив для панк-музики, ніж акцент Рембо. Басові лінії вели основну мелодію, якщо вона, звісно, була, а гітара звучала або дуже примітивно, або грала дисонуючі партії.

Тим не менше, від простих панк-структур Crass любили відходити назад до авангардних і класичних форм, з яких вони починали в EXIT. Вершиною цих пошуків був альбом Yes Sir, I Will, де, крім одної панк-пісні є і фортепіанна балада, і атональний нойз-рок, і цілий 20-хвилинний трек у фіналі. Окремі пісні, як Bloody Revolutions, мали досить непоганий потенціал, але не були дороблені до «товарного» стану, бо в цьому не було цілі Crass. І у зовсім рідкісних випадках, як в Reality Whitewash, вони на короткий час показували свої мелодійні таланти, щоб потім знову перейти в монотонні марші.

Кожен альбом Crass був більш чи менш концептуальною роботою. Спершу гурт грав просто політичні пісні на тему продажності панк-року і соціальних жахів, між якими можна було побачити відсилки до Джона Кейджа у вигляді періодів тиші посеред пісні. Дещо більш концептуальним був Penis Envy, який був записаний виключно з жіночим вокалом і ніс феміністичні ідеї. Ну і, звичайно, Crass не могли в 1983 не прокоментувати Фолклендську війну — більшість треків з альбому Yes Sir, I Will складала критика Маргарет Тетчер. Запис, виданий уже після розпаду — 10 Notes on a Summer Day — значно ближчий до британського прогресивного року і складається фактично з однієї 10-хвилинної пісні зі змінами ритму і темпу. Вперше в історії гурту пісня досліджує абстрактні питання, а не політично-соціальні.

Розпалися Crass так само концептуально,  як і існували – в 1984 році, зі свідомою відсилкою до роману антиутопіста Джорджа Орвела. Цьому передували легальні проблеми з синглом How Does It Feel і альбомом Penis Envy, які були звинувачені в непристойності, а також творчі розбіжності всередині гурту. Всі учасники продовжили займатись музикою та акціонізмом під іншими назвами або сольно. Пенні Рембо продовжив жити в комуні Dial House, але зосередився на літературній творчості. В 2002 році він знову зібрав гурт однодумців з непостійним складом, щоб грати авангардну музику. Спершу назвою проекту був Crass Collective, потім Crass Agenda і нарешті Last Amendment, останній концерт яких відбувся в 2012 році.

Фемінізм, екологізм, роззброєння і панк: інші гурти

Було б досить важко вичерпно описати всі, або навіть просто найбільш важливі гурти британської анархо-панк сцени. Тому в цьому списку я буду в першу чергу орієнтуватись на свої вподобання, але й по можливості охоплю найбільш важливі назви та імена. Гурти цієї сцени не завжди були геніальні музично, ба навіть відверто слабкими, але вони допомагали влаштовувати концерти, організовувати анархістські простори й сквоти, виготовляли журнали тощо – саме так і працювала сцена. Деякі гурти, як згадувалось раніше, мали власний лейбл, де видавали свої та чужі платівки.

В музичному плані анархо-панк гурти можна було поділити на 3 категорії. Швидкий і агресивний, «консервативний» панк рок, як Conflict, Subhumans або Icons of Filth. Більш повільні і схожі на пост-панк чи навіть гот-рок: The Mob, Zounds, Hagar the Womb, Rubella Ballet, Political Asylum та інші. І, нарешті, всі інші, чия музика в принципі часто виходила за рамки згаданих форм і могла бути фолком або психоделічним роком, але світоглядно залишалась в рамках анархізму: Thatcher on Acid, The Astronauts, Chumbawamba і так далі. На деяких з них зупинюсь окремо.

Poison Girls – найважливіший гурт феміністичного напрямку цієї сцени. Вокалістка гурту Ві Сабверса на момент створення гурту була 40-річною матір’ю, а двоє її дітей пізніше грали в інших анархо-панк гуртах. Оскільки вони були географічно близькі до Crass, то разом зіграли понад 100 концертів і видали спліт, від продажу якого їм вдалось зібрати понад 10 тисяч фунтів на утримання анархо-простору Wapping Autonomy Centre. Музично Poison Girls були легші за Crass і часом заходили на територію нью-вейву.

Subhumans грали більш консервативний швидкий панк-рок з кокні-акцентом. Тим не менше, вони експериментували з реггі й на другому альбомі навіть записали 17-хвилинну пісню. Вокаліст Дік Лукас пізніше грав ска-панк в гуртах Citizen Fish і Culture shock.

Conflict відповідали своїй назві і грали свій панк рок швидше й агресивніше за товаришів по сцені, лише іноді граючи повільніше і мелодійніше. Багато пісень Conflict було присвячено темі захисту тварин.

Exit-Stance – хлопці з лейбла Conflict, які грали важче і повільніше, а ідеологічно більше концентрувались на темі вегетаріанства і зоозахисту.

Rudimentari Peni – одні з найбільш складних і цікавих учасників сцени. Вокаліст Нік Блінко мав психічні проблеми й часто виражав це у своїй творчості та артах, які малював для свого гурту. Соціальна лірика тут йшла поряд із лавкрафтіанським жахом і шизоїдними картинами апокаліпсису.

Amebix – можливо, найбільш цікавий музично гурт з усього списку. Надихаючись такими гуртами, як Killing Joke, Motorhead, Joy Division, Black Sabbath і Motorhead вони створили власний темний і важкий стиль, який багато в чому дав початок такому жанру, як краст панк. Відпочатку вони грали в руслі пост-панку, а пізніші роботи хиляться в сторону дум металу. Основна тематика пісень гурту – ядерний апокаліпсис.

Crisis були настільки відомі, що популярні журнали використовували їх як приклад «радикального соціалістичного панк року». Брали участь в акціях огранізацій Рок Проти Фашизму й Анти-Нацистська Ліга. Грали мелодійно, вміли писати хороші пісні. Доля учасників нетривіальна: гітарист Даглас Пірс очолив неофолк проект Death In June, який поєднував нацистську та націонал-більшовистську естетику, а басист — правий пост-панк гурт Above The Ruins. Пізніше останній заснував традиціоналістський неофолк-проект Sol Invictus, що з часом прийшов до цінностей лівого лібералізму.

Flux of Pink Indians грали переважно атональну музику з маршевими барабанами, схожу на музику Crass. В оформленні і назві альбомів вони пішли ще далі: альбом The Fucking Cunts Treat Us Like Pricks був вилучений з продажу через назву і обкладинку, на якій було графічне зображення чоловічих статевих органів.

Political Asylum грали більш м’яку і мелодійну музику на межі ньювейву і пост-панку. Здебільшого темами пісень були пацифізм і роззброєння. 

The Mob грали різкий і депресивний пост-панк з анархічною і антисистемною лірикою. Записали лише один повноцінний альбом, зате з дуже потужними піснями.

Zounds грали більш м’який пост-панк з лірикою, у якій піднімали соціальні питання.

Thatcher on Acid надихались класичним роком і психоделією, тому досить виділялись поміж інших учасників сцени. Обкладинки їх альбомів більше нагадують британський прогресивний рок, ніж панк. Також учасники ToA були великими любителями футболу і в буклетах до альбомів вказували, які анархо-панк гурти вони обіграли в товариських матчах.

Rubella Ballet були одними з небагатьох гуртів сцени, які обирали для концертів різнокольоровий одяг замість чорного. Музично вони грали гот-рок з жіночим вокалом і часом потрапляли на відповідні компіляції. Однією з учасниць гурту була дочка Ві Сабверси з гурту Poison Girls.

Chumbawamba з самого початку мали своє обличчя і серйозно підходили як до ідеологічної, так і до музичної складової своєї діяльності. Одні з найвідоміших у списку за рахунок їх поп-хіта I Get Knocked Down, Chumbawamba почали з епічної пост-панк пісні Revolution, а закінчили як фолк-гурт і тем не менше, з роками їхні політичні погляди не припинили бути радикальними.

The Astronauts грали в різних жанрах — від фолку до пост-панку, але зберігали своєрідний арт-роковий підхід і часом записували дуже яскраві та своєрідні пісні.

Tha Apostles не були музично визначним явищем, але стали одним з найбільш важливих гуртів для сцени, хоч їхні погляди і розходилися з поглядами Crass. Зокрема вони виступали за озброєний спротив там, де Crass залишались пацифістами. The Apostles допомогли організувати чотири визначних анархічних простори: Wapping Autonomy Centre, Centro Iberico, L.M.C. і The Recession Club. Двоє учасників The Apsotles були відкритими геями, що часто створювало їм проблеми з популярністю навіть всередині сцени.

Anarka and Poppy не залишили багато записів, але були одним з небагатьох прикладів жіночого вокалу сцени. Вони грали мелодійний пост-панк з текстами на тему екологізму та захисту тварин.

Part 1 грали дещо важчу і агресивнішу форму гот-року з нігілістичними і похмурими текстами.

Fatal Microbes були анархо-панк гуртом, що складався з дітей і підлітків, чиї батьки були учасниками сцени. Записали всього декілька пісень непоганої якості. Вокалістка Хані Бейн пізніше зробила успішну сольну кар’єру.

Napalm Death – до того, як винайти грайндкор, цей гурт теж був органічною частиною анархо-панк сцени і звучав у цьому контексті досить конвенційно.

Кінець?

Так само як і будь-який музичний жанр має своє місце і час актуальної дії, анархо-панк фактично втратив вагу до кінця 80-х років і не дожив до кінця епохи правління «залізної леді» Маргарет Тетчер, яке було символом диктатури та бездушного капіталізму Британії. Історичні події, такі як Зима Непокори 1978-1979 років, Фолклендська війна 1982, холодна війна і перегони озброєнь другої половини 80-х – все це знайшло відображення в текстах і настроях сцени, а Тетчер була одним з найбільших стимулів продовжувати боротьбу. 

Підхід Crass надихнув багатьох на заснування незалежних лейблів, самвидату й мереж для поширення музики. Зокрема про вплив цього гурту позитивно відзивався й діяч американської хардкор-сцени, засновник Dischord Records і фронтмен легендарних Fugazi Ян Маккей. Те, як звучали Crass, Amebix, Crisis, Napalm Death і Conflict, безповоротно вплинуло на подальший розвиток низки жанрів. В нульових роках був короткочасний ревайвал сцени: Poison Girls, The Mob, Zounds та інші відіграли кілька концертів, але це стало було більше схоже на прояв ностальгії за сценою, ніж на її відродження

В цьому тексті я не даю оцінку поглядам учасників анархо-панк сцени. Чи насправді комунальне життя краще, ніж життя в державній «системі»? Чи мирний спротив краще того, щоб боротися зі зброєю в руках? Це глибокі політико-філософські питання для окремих, більш профільних досліджень. Але досвід їхньої творчості та стилю життя, задокументований у вигляді музичних записів, має свою культурну цінність. Вчитися на їхніх помилках чи просто слухати пісні як естетичний артефакт 80-х — вирішувати вам.

---

ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ КАНАЛ В TELEGRAM!

Підтримати редакцію:

• UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
• Patreon
• USD: skrill.com, [email protected]
• BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
• ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
• DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
• LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS