Британський анархо-панк: локальний досвід мирного спротиву

А чи був панк?

Коли шотландський гурт Exploited в 1981 году назвали свій дебютний альбом Punks Not Dead, створивши тим самим класичний мем настінної міської комунікації, вони надихались піснею гурту Crass  під назвою «Punk is Dead», яка вийшла за 4 роки до того. Для нас із вами, жителів пострадянської реальності, панк в 1977 не то що не помер, а ще навіть не народився. Але з точки анархічно налаштованих британських підлітків ситуація була дещо іншою.

Анархізм — політичний і філософський рух, що не визнає політичну ієрархію як суспільне благо і найголовнішою своєю метою бачить подолання нерівності та заміну авторитарної держави на демократичне самоврядування. Зокрема багату історію має британський анархізм. Один з важливих для раннього анархізму авторів — Жан Жак Руссо — називав британців «найбільш вільними людьми» на той момент, хоча й вільними, на його погляд, недостатньо. Одним з перших анархістів вважають англійця Вільяма Годвіна, а першою анархістською працею — його «Політичну справедливість». В свою чергу, британський анархізм другої половини 20 сторіччя, крім довгої європейської традиції, уже зазнав впливу російських мислителів Михайла Бакуніна, Петра Кропоткіна і Лева Толстого та навіть українського анархіста Нестора Махна. 

Погляди анархістів ніколи не були монолітними: серед них були більш чи менш радикальні групи, об’єднані рядом спільних принципів і, в першу чергу, ворожим ставленням до держави як до інституту авторитарного, а в ХХ столітті й тоталітарного контролю. Серед повоєнних анархістів можна виділити як радикального діяча і голову «Чорного Хреста» Стюарта Крісті, який в 64 році намагався здійснити замах на диктатора Іспанії Франсіско Франко зв допомогою вибухівки, так і анархо-пацифістського автора Алекса Комфорта, що описував себе як «агресивного антимілітариста» і написав того ж року працю по теорії анархізму «Мир і непокора» («Peace and Disobidience»). Втім, навіть більше нас цікавить священник з ХІХ сторіччя, засновник Комуністичної Церкви Джон Гудвін Бармбі, бо він був одним з перших пропонентів і практиків комунального життя в новітній Британії, а це напряму пов’язано з тим, як жили учасники анархопанк-сцени. 

Так само як і анархісти в цілому, герої нашої історії часто були незгодні одне з одним, але в них були спільні цінності – несприйняття «системи» і любов до панк-музики. Ця хвиля гуртів багато в чому змінила обличчя рок-музики, закріпила естетику Do It Yourself і навіть створила передумови для хардкор-сцени в Сполучених Штатах, хоча й не всі герої цього руху були панками. Більше того — на початку історії не були панками навіть самі його засновники.

Crass: помста за вбитого хіпі

За загальним уявленням, панк рок був відповіддю поколінню хіпі, яке втрачало свою гостроту і політичне значення. Народившись, як і сам рок’н’рол, в Сполучених Штатах у вигляді таких гуртів, як New York Dolls, The Stooges, Ramones і Dictators він швидко перетнув Атлантику і зацікавив британських підлітків. Втім, він міг би залишитись нішевою історією, якби не Малькольм Макларен, який створив Sex Pistols і додав до тінейджерських пісеньок про нюхання клею політичну основу і елементи поп-арту. Не менш важливим був і вплив дружини Макларена — Вів’єн Вествуд, яка створила лук для нової субкультури. Самих учасників Sex Pistols політика мало цікавила, але вони встигли зробити головне — запустити велику хвилю груп, які ними надихнулись. 

Серед усього різноманіття тих, хто потрапив під вплив Sex Pistols — а їх було немало — нас цікавлять в першу чергу Crass. Головним ідеологом гурту був Пенні Рембо — художник і, як і Малкольм Макларен, послідовник ідей ситуаціонізму. Crass зібрались в складі Рембо і вокаліста Стіва Ігноранта в Ессексі, у міжнародній комуні Dial House, яку започаткував Рембо разом зі своєю партнеркою Джі Воше. Комуна жила за принципами, які неочікувано поєднували панківський нонконформізм, політичний активізм анархістського штибу, DIY-етику та деякими елементами світогляду хіпі на кшталт вегетаріанства, екологізму, пацифізму тощо.

Пенні Рембо

Самі Crass були в першу чергу не стільки музикантами й не стільки гуртом – це була арт-група концептуалістів. Їхні погляди, як і погляди більшості гуртів сцени того часу, найкраще можна описати як «анархо-пацифізм». Однією з їхніх візитівок став трафаретний шрифт, який гурт використовував у своїх роботах. Для них була для них характерна мілітарна естетика – уніформи, чорний колір, монотонні обкладинки альбомів, що створювали гнітюче відчуття і слугували ілюстрацією їхньому негативному сприйняттю війни.

Співпраця Рембо, Воше та інших учасників Crass історично відходить корінням ще в початок сімдесятих, коли вони разом працювали в складі перформанс-групи EXIT. Музично вони тяжіли до авангарду і фрі-джазу, надихались Джоном Кейджем, Карлхайнцем Штокхаузеном і, можливо, продовжили б такого роду діяльність, якби не смерть їхнього друга Воллі Хоупа. Воллі був відомим хіпі та організатором фестивалів Windsor і Stonehenge з 1972 по 1974 рік. Після затримання поліцією, яка знайшла у Воллі невелику кількість ЛСД, його запроторили до психіатричної лікарні, звідки він повернувся в розбитому стані й через рік помер. Пізніше, у своїй книзі про Хоупа «Останній з хіпі» 1982 року Рембо написав, що має докази вбивства Воллі спецслужбами, яке було, за його словами, зображене як самогубство. «Це наш світ, його відібрали  у нас і ми будем боротися за те, щоб відібрати його назад, — писав Пенні, — тільки цього разу вони називатимуть нас панками, а не хіпі».

Воллі Хоуп

Після раптового успіху Sex Pistols з піснею God Save the Queen, Рембо зрозумів: щоб кинути виклик Системі, потрібно рухатись в цьому напрямку, але бути ще радикальнішим. Вже перший трек з дебютного альбому The Feeding of the 5000 містив настільки жорстку антихристиянську лірику, що співробітники студії відмовились записувати її. В першому виданні альбому пісню довелось замінити хвилиною тиші. В цей момент Crass зрозуміли, що наступного разу краще займатись виданням самостійно і заснували Crass Records.  

Грати музику самостійно виявилось замало, тому Crass не тільки надихали інших виконавців своїм прикладом, а й випускали через Crass Records записи ідеологічно близьких гуртів. Лейбл випустив низку пост-панк, індастріал і анархо-панк альбомів, в тому числі реліз маловідомого на той час гурту KUKL, в складі якого була нині відома співачка Бйорк. Дружнім до Crass також був Southern Records, голова якого, Джон Лодер, раніше був частиною арт-колективу EXIT. Разом з ним Crass сформували дочірній лейбл Corpus Christi, де видавались релізи, що не відповідали жорстким вимогам Crass Records. За цим прикладом виросли й інші анархо-панк лейбли: Mortarhate, заснований учасниками Conflict, All The Madmen, власниками якого були The Mob, і Spiderleg, лейбл гурту Flux of Pink Indians, який, зокрема, видавав релізи легендарних Amebix.

Пенні Рембо

Крім, власне, музики, Crass займалися просуванням практики прямої дії. З ранніх днів існування вони створювали графіті на анархістську тематику в Лондонському метро, відсилкою на що є назва їхнього другого альбому Stations of the Crass. У 1983 і 1984 вони брали участь у антивоєнних демонстраціях Stop The City.

Звісно, нас цікавить і музична сторона історії. Рембо, барабанщик гурту, винайшов простий маршевий біт, який став характерним не тільки для Crass, а і для багатьох послідовників. Більшість вокальних партій виконував Ігнорант — у нього був сильний кокні акцент, що краще підходив для панк-музики, ніж акцент Рембо. Басові лінії вели основну мелодію, якщо вона, звісно, була, а гітара звучала або дуже примітивно, або грала дисонуючі партії.

Тим не менше, від простих панк-структур Crass любили відходити назад до авангардних і класичних форм, з яких вони починали в EXIT. Вершиною цих пошуків був альбом Yes Sir, I Will, де, крім одної панк-пісні є і фортепіанна балада, і атональний нойз-рок, і цілий 20-хвилинний трек у фіналі. Окремі пісні, як Bloody Revolutions, мали досить непоганий потенціал, але не були дороблені до «товарного» стану, бо в цьому не було цілі Crass. І у зовсім рідкісних випадках, як в Reality Whitewash, вони на короткий час показували свої мелодійні таланти, щоб потім знову перейти в монотонні марші.

Кожен альбом Crass був більш чи менш концептуальною роботою. Спершу гурт грав просто політичні пісні на тему продажності панк-року і соціальних жахів, між якими можна було побачити відсилки до Джона Кейджа у вигляді періодів тиші посеред пісні. Дещо більш концептуальним був Penis Envy, який був записаний виключно з жіночим вокалом і ніс феміністичні ідеї. Ну і, звичайно, Crass не могли в 1983 не прокоментувати Фолклендську війну — більшість треків з альбому Yes Sir, I Will складала критика Маргарет Тетчер. Запис, виданий уже після розпаду — 10 Notes on a Summer Day — значно ближчий до британського прогресивного року і складається фактично з однієї 10-хвилинної пісні зі змінами ритму і темпу. Вперше в історії гурту пісня досліджує абстрактні питання, а не політично-соціальні.

Розпалися Crass так само концептуально,  як і існували – в 1984 році, зі свідомою відсилкою до роману антиутопіста Джорджа Орвела. Цьому передували легальні проблеми з синглом How Does It Feel і альбомом Penis Envy, які були звинувачені в непристойності, а також творчі розбіжності всередині гурту. Всі учасники продовжили займатись музикою та акціонізмом під іншими назвами або сольно. Пенні Рембо продовжив жити в комуні Dial House, але зосередився на літературній творчості. В 2002 році він знову зібрав гурт однодумців з непостійним складом, щоб грати авангардну музику. Спершу назвою проекту був Crass Collective, потім Crass Agenda і нарешті Last Amendment, останній концерт яких відбувся в 2012 році.

Фемінізм, екологізм, роззброєння і панк: інші гурти

Було б досить важко вичерпно описати всі, або навіть просто найбільш важливі гурти британської анархо-панк сцени. Тому в цьому списку я буду в першу чергу орієнтуватись на свої вподобання, але й по можливості охоплю найбільш важливі назви та імена. Гурти цієї сцени не завжди були геніальні музично, ба навіть відверто слабкими, але вони допомагали влаштовувати концерти, організовувати анархістські простори й сквоти, виготовляли журнали тощо – саме так і працювала сцена. Деякі гурти, як згадувалось раніше, мали власний лейбл, де видавали свої та чужі платівки.

В музичному плані анархо-панк гурти можна було поділити на 3 категорії. Швидкий і агресивний, «консервативний» панк рок, як Conflict, Subhumans або Icons of Filth. Більш повільні і схожі на пост-панк чи навіть гот-рок: The Mob, Zounds, Hagar the Womb, Rubella Ballet, Political Asylum та інші. І, нарешті, всі інші, чия музика в принципі часто виходила за рамки згаданих форм і могла бути фолком або психоделічним роком, але світоглядно залишалась в рамках анархізму: Thatcher on Acid, The Astronauts, Chumbawamba і так далі. На деяких з них зупинюсь окремо.

Poison Girls – найважливіший гурт феміністичного напрямку цієї сцени. Вокалістка гурту Ві Сабверса на момент створення гурту була 40-річною матір’ю, а двоє її дітей пізніше грали в інших анархо-панк гуртах. Оскільки вони були географічно близькі до Crass, то разом зіграли понад 100 концертів і видали спліт, від продажу якого їм вдалось зібрати понад 10 тисяч фунтів на утримання анархо-простору Wapping Autonomy Centre. Музично Poison Girls були легші за Crass і часом заходили на територію нью-вейву.

Subhumans грали більш консервативний швидкий панк-рок з кокні-акцентом. Тим не менше, вони експериментували з реггі й на другому альбомі навіть записали 17-хвилинну пісню. Вокаліст Дік Лукас пізніше грав ска-панк в гуртах Citizen Fish і Culture shock.

Conflict відповідали своїй назві і грали свій панк рок швидше й агресивніше за товаришів по сцені, лише іноді граючи повільніше і мелодійніше. Багато пісень Conflict було присвячено темі захисту тварин.

Exit-Stance хлопці з лейбла Conflict, які грали важче і повільніше, а ідеологічно більше концентрувались на темі вегетаріанства і зоозахисту.

Rudimentari Peni – одні з найбільш складних і цікавих учасників сцени. Вокаліст Нік Блінко мав психічні проблеми й часто виражав це у своїй творчості та артах, які малював для свого гурту. Соціальна лірика тут йшла поряд із лавкрафтіанським жахом і шизоїдними картинами апокаліпсису.

Amebix можливо, найбільш цікавий музично гурт з усього списку. Надихаючись такими гуртами, як Killing Joke, Motorhead, Joy Division, Black Sabbath і Motorhead вони створили власний темний і важкий стиль, який багато в чому дав початок такому жанру, як краст панк. Відпочатку вони грали в руслі пост-панку, а пізніші роботи хиляться в сторону дум металу. Основна тематика пісень гурту – ядерний апокаліпсис.

Crisis були настільки відомі, що популярні журнали використовували їх як приклад «радикального соціалістичного панк року». Брали участь в акціях огранізацій Рок Проти Фашизму й Анти-Нацистська Ліга. Грали мелодійно, вміли писати хороші пісні. Доля учасників нетривіальна: гітарист Даглас Пірс очолив неофолк проект Death In June, який поєднував нацистську та націонал-більшовистську естетику, а басист — правий пост-панк гурт Above The Ruins. Пізніше останній заснував традиціоналістський неофолк-проект Sol Invictus, що з часом прийшов до цінностей лівого лібералізму.

Flux of Pink Indians грали переважно атональну музику з маршевими барабанами, схожу на музику Crass. В оформленні і назві альбомів вони пішли ще далі: альбом The Fucking Cunts Treat Us Like Pricks був вилучений з продажу через назву і обкладинку, на якій було графічне зображення чоловічих статевих органів.

Political Asylum грали більш м’яку і мелодійну музику на межі ньювейву і пост-панку. Здебільшого темами пісень були пацифізм і роззброєння. 

The Mob грали різкий і депресивний пост-панк з анархічною і антисистемною лірикою. Записали лише один повноцінний альбом, зате з дуже потужними піснями.

Zounds грали більш м’який пост-панк з лірикою, у якій піднімали соціальні питання.

Thatcher on Acid надихались класичним роком і психоделією, тому досить виділялись поміж інших учасників сцени. Обкладинки їх альбомів більше нагадують британський прогресивний рок, ніж панк. Також учасники ToA були великими любителями футболу і в буклетах до альбомів вказували, які анархо-панк гурти вони обіграли в товариських матчах.

Rubella Ballet були одними з небагатьох гуртів сцени, які обирали для концертів різнокольоровий одяг замість чорного. Музично вони грали гот-рок з жіночим вокалом і часом потрапляли на відповідні компіляції. Однією з учасниць гурту була дочка Ві Сабверси з гурту Poison Girls.

Chumbawamba з самого початку мали своє обличчя і серйозно підходили як до ідеологічної, так і до музичної складової своєї діяльності. Одні з найвідоміших у списку за рахунок їх поп-хіта I Get Knocked Down, Chumbawamba почали з епічної пост-панк пісні Revolution, а закінчили як фолк-гурт і тем не менше, з роками їхні політичні погляди не припинили бути радикальними.

The Astronauts грали в різних жанрах — від фолку до пост-панку, але зберігали своєрідний арт-роковий підхід і часом записували дуже яскраві та своєрідні пісні.

Tha Apostles не були музично визначним явищем, але стали одним з найбільш важливих гуртів для сцени, хоч їхні погляди і розходилися з поглядами Crass. Зокрема вони виступали за озброєний спротив там, де Crass залишались пацифістами. The Apostles допомогли організувати чотири визначних анархічних простори: Wapping Autonomy Centre, Centro Iberico, L.M.C. і The Recession Club. Двоє учасників The Apsotles були відкритими геями, що часто створювало їм проблеми з популярністю навіть всередині сцени.

Anarka and Poppy не залишили багато записів, але були одним з небагатьох прикладів жіночого вокалу сцени. Вони грали мелодійний пост-панк з текстами на тему екологізму та захисту тварин.

Part 1 грали дещо важчу і агресивнішу форму гот-року з нігілістичними і похмурими текстами.

Fatal Microbes були анархо-панк гуртом, що складався з дітей і підлітків, чиї батьки були учасниками сцени. Записали всього декілька пісень непоганої якості. Вокалістка Хані Бейн пізніше зробила успішну сольну кар’єру.

Napalm Deathдо того, як винайти грайндкор, цей гурт теж був органічною частиною анархо-панк сцени і звучав у цьому контексті досить конвенційно.

Кінець?

Так само як і будь-який музичний жанр має своє місце і час актуальної дії, анархо-панк фактично втратив вагу до кінця 80-х років і не дожив до кінця епохи правління «залізної леді» Маргарет Тетчер, яке було символом диктатури та бездушного капіталізму Британії. Історичні події, такі як Зима Непокори 1978-1979 років, Фолклендська війна 1982, холодна війна і перегони озброєнь другої половини 80-х – все це знайшло відображення в текстах і настроях сцени, а Тетчер була одним з найбільших стимулів продовжувати боротьбу. 

Підхід Crass надихнув багатьох на заснування незалежних лейблів, самвидату й мереж для поширення музики. Зокрема про вплив цього гурту позитивно відзивався й діяч американської хардкор-сцени, засновник Dischord Records і фронтмен легендарних Fugazi Ян Маккей. Те, як звучали Crass, Amebix, Crisis, Napalm Death і Conflict, безповоротно вплинуло на подальший розвиток низки жанрів. В нульових роках був короткочасний ревайвал сцени: Poison Girls, The Mob, Zounds та інші відіграли кілька концертів, але це стало було більше схоже на прояв ностальгії за сценою, ніж на її відродження

В цьому тексті я не даю оцінку поглядам учасників анархо-панк сцени. Чи насправді комунальне життя краще, ніж життя в державній «системі»? Чи мирний спротив краще того, щоб боротися зі зброєю в руках? Це глибокі політико-філософські питання для окремих, більш профільних досліджень. Але досвід їхньої творчості та стилю життя, задокументований у вигляді музичних записів, має свою культурну цінність. Вчитися на їхніх помилках чи просто слухати пісні як естетичний артефакт 80-х — вирішувати вам.


ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ КАНАЛ В TELEGRAM!

Підтримати редакцію:

  • UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
  • Patreon
  • USD: skrill.com, [email protected]
  • BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
  • ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
  • DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
  • LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

Вам также может понравиться...