Власне, «формула Штайнмаєра» зводиться до процедури запровадження особливого статусу «Окремих районів Донецької та Луганської областей». Її, аби спонукати сторони війни на Донбасі до виконання Мінських угод, у 2016 році запропонував німецький соціал-демократ Франк-Вальтер Штайнмаєр, тоді — міністр закордонних справ Німеччини, а зараз — федеральний президент. Це не перший його досвід миротворчої дипломатії. У 2008 році Штайнмаєр долучився до врегулювання російської агресії проти Грузії, закликаючи припинити вогонь — з відомим результатом.

В чинній модифікованій редакції формули Штайнмаєра особливий статус починає тимчасово діяти в день проведення місцевих виборів в «окремих районах», а постійно — після того, як ці вибори благословить ОБСЄ. Важливим уточненням в даному випадку є те, що вибори мають пройти за українським законодавством.

Звісно, це не подобається тим, хто мріє пройти залізним маршем від Мар’їнки до Ізваріно, встромляючи держаки синьо-жовтих прапорів у сраки мертвих окупантів. Бо особливий статус ОРДЛО — це не те, за що воювали ці п’ять років. Щоправда, закон про особливий статус, який народився з підписаних Порошенком Мінських домовленостей, є чинним вже не перший рік, але не на території «окремих районів». 

Коли прихильникам Петра Порошенка пред’являють невідповідність між його минулими заявами про «безальтернативність Мінська» і нинішніми заявами партії «Європейська Солідарність» про капітуляцію, забувають про один важливий нюанс: Мінські угоди дійсно були безальтернативними в 2015-му році як інструмент призупинення маневреної війни за участю регулярних військ Росії. Не вважати ж альтернативою подальшу втрату територій, виснаження армії і втрату її боєздатності через кількісну й технічну перевагу супротивника! 

Мінськ був таким собі «перепочинком» для відновлення і нарощування боєздатності ЗСУ, і в той же час — спробою виграти час на міжнародній арені. Інше питання — наскільки успішною була ця спроба. Тягнути час українському керівництву вдавалося, а ось щось виграти — ні. Розклад у зовнішній політиці весь час змінювався не на нашу користь. Але як би там не було, Мінські угоди підписувалися Україною не для того, щоб їх виконувати.

Тому, коли сьогодні прихильники «Нового курсу» заявляють, що Зеленський лише виконує те, що підписав Порошенко, стає ніяково. Незалежно від того, наскільки вагомими у вашого попередника були причини спекти пиріжок з лайном, чи варто вам цей пиріжок з’їдати? 

Але саме цим зайнята зараз команда Зеленського. Бо їм потрібен мир. 

Це перш за все амбіції. Можна прийти до влади на хвилі масового невдоволення корумпованою політикою попередників, але що далі? Повернути «ПриватБанк» Коломойському? Масштабно, але водночас дріб’язково. Стати президентом Перемоги? На це немає ресурсу ані в президента, ані в країни. Бути президентом війни? Позитивну конотацію такого амплуа до дна вичерпав Порошенко, і на завершення своєї каденції вже великою ложкою напхав собі повного рота негативу. Реформи та економічне зростання? Було б добре, але результат не гарантований, особливо в умовах війни з Росією — як «гарячої», так і торговельної. 

Тому Зеленському доводиться бути президентом миру. Це джек-пот, якщо справа вигорить, але й ризик надзвичайний. Якщо суверенітет України за підсумками замирення на Донбасі буде поставлено під сумнів — політична криза може перевищити за масштабами та наслідками Майдан. 

Головна проблема формули Штайнмаєра в тому, що залишилося поза формулою.

Останні виступи Зеленського не відповідають на питання, які ставить перед владою активна частина суспільства. Президент пояснює, в чому сенс підписаної Україною формули Штайнмаєра, та запевняє, що зради не буде, виборів «під дулами кулеметів» не буде, що все має відбутися лише за українським законодавством. Натомість, суспільство запитує про інше. 

Як буде прописаний особливий статус ОРДЛО у новому законі, який обіцяє Зеленський? А саме: як формуватимуться органи влади та місцевого самоврядування? Якими будуть їхні повноваження? Чи матимуть вони власні силові структури? Як саме відбуватимуться вибори і хто буде допущений до участі у виборчому процесі? Яким буде місце України, українських ЗМІ, українських політичних партій, української мови, українських силових структур, української центральної влади в районах з особливим статусом?

Як саме влада має намір домогтися виводу незаконних збройних формувань з Донбасу? Як саме буде повернутий контроль України над власним кордоном? За якими принципами буде відбуватися амністія учасників НЗФ та колаборантів?

На всі ці запитання відповіді немає — хіба що загальні фрази. Це може означати два варіанти. Або команда Зеленського продовжує імпровізувати, не маючи чіткого плану та можливості такий план скласти, бо Росія не дає приводу для будь-якої визначеності. Або ж поступки, на які доведеться піти заради укладення миру, вже давно визначені, а можливо й узгоджені з усіма сторонами протистояння, але вони є триґерними для організованих противників «капітуляції», і тому про них не хочуть говорити. Поки що. До того, як усі підписи під час нормандської зустрічі будуть поставлені. 

Отже, коли Зеленський каже, що формула Штайнмаєра — це не зрада, він не бреше. Це справді не зрада. Це лише двері, за якими відкривається декілька стежок. Яка з них виявиться стежкою до зради, і чи нею піде Зеленський — питання відкрите. 

ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ КАНАЛ В TELEGRAM!

Підтримати редакцію:

• UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
• Patreon
• USD: skrill.com, [email protected]
• BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
• ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
• DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
• LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS