В нас чомусь люблять дискусійно бити анархізм опудалом протилежних йому державних устроїв, як от Сомалії. Матеріял показує, що війни там ідуть саме через присутність держави, вигаданої зовні й навʼязуваної з ринкових міркувань. Подібно до «народних республік» Донбасу, тільки джерела зброї в бандитів інші. Отже, аналіз Африки 2000-х.

Фатально помилково анархістам втрапляти в пастку пояснення хаосу й нестабільності деяких сучасних африканських націй слабкістю держави. Фактично швидше спостерігаємо прямо протилежне: насадження штучних держав, які не відповідають жодній окресленій «нації» та не базуються на міцній буржуазії чи великому середньому класі (прошарку робітників, ідеологічно близьких буржуа), означало, що ці держави ніколи не могли стати стійкими буржуазними демократіями. Правителі західних держав не здатні оперувати без підтримки значної частки цих класів, що значною мірою контролюють їхні дії, і це є однією з причин неможливості «обрати соціялізм». В Африці такі класи малі й слабкі. Переважна частина багатств у цих країнах присвоюється правлячими класами імперіалістичних країн, а того, що залишається, недостатньо для розвитку міцної місцевої буржуазії чи громадянського суспільства.

Більшість доколонійних африканських суспільств були далеко не абсолютистськими. Влада, хоч і майже завжди уособлена вождем або королем, була обмежена сукупністю стримувань і противаг. Збори «коронувальників», що могли «детронувати» вождів, групи вікового поділу, ради старійшин та інші установи стримували владу правителя. Ці установи відповідали балансу сил класів у різних суспільствах. Сучасні національні держави, зведені силами колонізаторів під час їхнього відходу, не мали жодних подібних засобів балансування влади правителя. Звісно, були зразкові конституції з чітко розділеними виконавчими, законодавчими й судовими видами влади. Проте ці баланси існували тільки на папері, вони не мали стосунку до класового складу суспільств, а як нам відомо, це важливий аспект.

На практиці, без міцної буржуазії немає суспільного контролю дій правителів більшості сучасних африканських націй. Їм достатньо мовчазної згоди імперіалістичної сили (Британії, Штатів чи Франції), в чиїй сфері впливу вони знаходяться, й підтримки служб безпеки. Імперіалістичні сили не переймаються ні про що, крім запасу дешевої сировини для своїх міжнаціональних об’єднань, і підтримуватимуть будь-якого правителя, байдуже наскільки деспотичного й брутального, поки він забезпечує регулярні поставки. 35 військових втручань Франції до Африки після незалежності показали це дуже чітко. Вони вберегли таких демонів, як Мобуту (кілька разів), Бокасса та Єядема, і всіма силами до останнього намагалися зберігати геноцидний режим у Руанді. США, зокрема, надавали військову підтримку таким сумнозвісним вбивцям, як Джонас Савімбі в Анголі.

Оскільки більшість панівного класу Африки (означені як такі, що присвоюють надлишок від праці трудящих класів) є по суті пайовиками міжнаціональних об’єднань, розміщених у Лондоні, Парижі та Нію Йорку, тож можливості здобуття влади й достатку населенням дуже обмежені. На практиці в більшості сучасних африканських націй контроль держави це єдиний доступний шлях до влади й достатку, а оскільки лише мала частка присвоєного надлишку лишається на континенті, такі влада й достаток доступні лише малій кількості осіб у основі режиму. Тож історія постколоніальної Африки понівечена жахливими битвами між малими угрупованнями за здобуття цього насущного ресурсу. Вторгнення найманців, путчі, етнічні повстання й війни громад бушували континентом, поки амбітні «сильні руки» билися між собою за життєво важливу державну владу. Усі правителі знають, що як тільки граничний прибуток міжнаціональних велетнів піде на спад, амбітний офіцер армії чи вождь деякого гніченого племені знайдеться їм на заміну. Тож вони вдаються до все більшого надміру брутальності, аби забезпечити сталий ріст прибутків.

Стає гірше, коли за контроль над державною владою змагаються між собою імперіалістичні сили. Кривава різанина, що лютувала в центральній Африці 1990-х, сягнувши найгіршого у Руанді та Конго/Заїрі, зображена в медіа черговим прикладом падінням слабких держав у дикунство. Це імперіалістична брехня. Стан центральної Африки завдячує насамперед битві між багатонаціональними товариствами США та Франції за контроль обширного достатку мінералів регіону. Єльф-Тоталь — назвімо одного з лиходіїв — утримує приватні армії й таємні служби в своїй ділянці центру Африки. Знов, недавній заколот у Кот-Д’Івуарі стає значно легше зрозуміти, коли усвідомлюєш, що Оваттара, колишній посадовець МВФ з вашингтонським бекграундом, підтримується США, а Гбагбо — людина Парижу (як Беді й Юфве-Буані до нього). По факту це частина процесу, що протікає по всій французькій Африці. США намагаються тиснути на землі Франції, сприяючи випускникам вашингтонської бази Міжнародних фінансових закладів у противагу звичної еліти, підготовленої в Національній адміністративній школі та інших топових закладах Парижу. Тривало страждаючи, люди Африки незмінно програють у цій грі імперіалістів.

Враховуючи цей класовий аналіз і умови імперіалістичних змагань, стає видно, що стан Кенії, «хаос на вулицях», не є випадком «хаосу слабкої держави», натомість це хаос деспотичної держави, підтриманої імперіалістами. Президент Мої це бандит, який керує армією вбивець. Хаос на вулицях Найробі, де часто бунтують, не спричинений відсутністю державної влади. Він спричинений гостро могутньою та нищівною державною владою, яка жорстоко придушує будь-яку опозицію. Народ Кенії, вкрай розлючений, все певніше повстає проти корумпованого й репресивного режиму Мої. Щоразу, коли вони намагаються протестувати чи показувати свою незгоду, їх жорстоко атакують служби безпеки й банди найманих головорізів із КАНУ, партії Мої. Для анархіста, з огляду на цей стан, припускати нестачу державної влади безглуздо, і це навряд чи додасть підтримки наших ідей радикальними кенійськими студентами, чия політика виглядає досить близькою анархізмові, й котрі героїчно відмовляються здаватися під тиском репресій та продовжують демонстрації.

Загалом багато що, представлене західними медіа як приклади безглуздого хаосу Африки, зовсім ним не є, натомість це виважено сплановані події за підтримки західних же сил. Фраза «маяк стабільності» означає «невпинні прибутки для міжнародних компаній». Якби це справді був маяк стабільності, чим тоді були жахіття етнічних розправ 1990-х? Її фактично спланували урядовці, аби цементувати своє утримання влади. Коли американський священик Джон Кайзер нещодавно виразив це обвинувачення перед громадою, його невдовзі вбили пострілом у голову. Такою є стабільність деспотизму.

В дійсності Кенія є країною, де уряд — один із найменш свавільних у всій Африці завдяки значній кількості білих фермерів та невеликій промисловій базі коло Найробі. Це крихітна й слабка буржуазія порівняно з західними стандартами, проте її наявність таки означає, що Мої не може зайти настільки ж далеко, як деякі інші африканські деспоти на зразок Бокаси чи Мобуту. Також можу заодно зауважити, що на мою думку Найробі — одне з найохайніших міст третього світу, де я бував. Фактично у порівнянні з більшістю міст Африки й Азії, воно виглядає як Нію Йорк чи Лондон. Підозрюю, коли Метью Квест посилається на «хаос Найробі», він просто висловлює культурний шок перед бідністю третього світу. От Лагос чи Мумбай це хаос!

Сомалія також є випадком, де може здаватися, ніби люди страждають від браку міцної держави. Але я переконаний, що має місце дещо протилежне. Хаос і збройний конфлікт Сомалії 1990-х є прямим наслідком влади тоталітарної держави, керованої покійним диктатором С’ядом Барре. Його смерті слідував жорстокий конфлікт навали бойовиків, що всі прагнули золотого келиха державної влади. Сомалія вкрай незвична Африці, будучи мовно й етнічно однорідною державою, дійсно «нацією», і якби парадигма національної держави запрацювала десь в Африці, це мало б статися в першу чергу тут. Сомалійське суспільство традиційно організоване в клани, що разом відвідували великі збори, названі «ширами», аби вирішувати питання й надавати різним верствам суспільства змогу висловитися. Ці «шири» мали обов’язково передувати змозі вождів кланів приймати будь-які важливі рішення й таким чином наділяли людей засобами контролю за владою. Колоніальне правління підпорядкувало ці «шири» владі союзної держави, що дозволило звестися деспотичним, тоталітарним правителям на зразок Барре, які ніколи не могли існувати доти. Недавню хаотичну жорстокість можна краще зрозуміти як битву між амбітними особами за абсолютну державну владу, з використанням їхніх кланів як бази найму, ніж як продовження вічної кланової війни, зображеної західними медія.

Цікаво зауважити, що всі іноземні мирні потуги зосереджувались на досягненні поділу влади між різними бойовиками. Вони всі зазнали нищівної поразки, бо ці бойовики жодним чином не представляли своїх кланів чи суспільства Сомалі. В 1991 році національний рух Північної Сомалії, що роками бився проти режиму Барре, вирішив не вичікувати закінчення хаосу в Моґадішу й почав його виправляти сам. Ці люди скликали «шири» й по суті скинули концепт національної держави, відкотившись до традиційної форми правління. Це було створенням того, що в медія відомо як «самопроголошена республіка Сомаліленду». У 1998 році сусідні Мажертинові клани слідом втворили незалежне правління «Пантленду». Цим «самопроголошеним» сутностям чинили стійкий спротив усі йноземні сили, попри той факт що з 1995 року Сомаліленд був у мирі й з 1997 мав дієве керівництво. А чому цим сутностям противились — бо вони суперечили потребі імперіалістичних сил в африканських державах, централізованих установах, котрі міщево насаджують імперіалістичний капіталізм.

З’їзд миру в 2000 році в Джибуті був ще одною спробою ввести союзну державу в Сомалії, слідуючи таким лихам, як вторгнення США зі вбивством тисяч невинних громадян. До «уряду», обраного цим останнім з’їздом, входять не лише криваві бойовики, а й безліч старих фігур диктатури Барре. Йому рішуче противилися Сомаліленд і Пантленд. Його перший вчинок по входу в Моґадішу? Найм армії, досі єдина його дія. Сомалія виглядає, ніби скоро знову скоїться кровопролиття при спробі уряду насадити свій лад. Сомаліленд і Пантленд можуть невдовзі втягтися назад у криваву різанину. Іноземні сили не заспокояться, поки одна людина не сяде на горі купи, навіть якщо купа не складатиметься ні з чого, крім мертвих тіл.

Підсумовуючи, виставлене медійно наслідком «слабкого уряду» й безглуздої жорстокості є зовсім інакшим. Побудова відтворюваних буржуазних демократій в Африці як «прогрес від наявної різні» неможлива на тім простім ґрунті, що більшість африканських буржуа живуть в імперіалістичних країнах. В Африці звична буржуазна демократія недосяжна без знесення світової системи імперій капіталістів. Це станеться, як матимемо анархізм, а капіталізм будь-якої форми стане предметом минулого. Ось чому, як товариші з Ліги свідомості дуже чітко вказують, для Африки анархізм це єдина надія.

/Chekov Feeney. «Somalia, Kenya and the instability of some modern African nations». Переклав Денис Никула

ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ КАНАЛ В TELEGRAM!

Підтримати редакцію:

• UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
• Patreon
• USD: skrill.com, [email protected]
• BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
• ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
• DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
• LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS