Білий фашизм

«Фашизм» — це термін, який я чую від самого дитинства, та у більшості випадків він використовувався ідіоматично. «Фашист» — це те слово, яким ви називали свого дратівливого пасивно-агресивного сусіда в гуртожитку: «Перестань бути таким фашистом, Дебро!» Шляхом спостереження я розумів, що його буквальне значення близьке до групи слів: авторитаризм, тоталітаризм, расизм, націоналізм, диктатура. Та в більшості випадків, якщо б ви надавили на мене для пояснення значення цих слів, я б лише сказав: «Ну, там, нацисти, Гітлер, Гестапо… ну, нацисти!»

Розмовне використання терміну «фашизм» як скорочення для «чистого зла», унеможливлює його сприйняття як ідеології, бо навіть використання самого слова вже звучить як перебільшення чи удар нижче пояса. Називати людину, групу чи ідею «фашистською» — це щось на кшталт брудної політичної лайки. 

Це заважає критикувати фашистські групи, навіть попри те, що всі згодні з жахливістю фашизму, бо, вживаючи це слово всерйоз, ви виглядаєте посміховиськом. Ви ж говорите про злодіїв з фільму про Індіану Джонса. Отже, я використовуватиму слово «фашизм» багато разів, сподіваючись, що ми зможемо семантично наситити його, аби заглушити зайві конотації — несумісний сарказм і уявні штурмовики — до тієї точки, з якої зможемо говорити про фашизм, як про систему переконань, і як про варіант політичної організації, і про те, хто практикує його сьогодні.

Наша робота вимагає розмови про фашизм, і особливо — про білий фашизм. 

Фашизм, фашизм, фашизм…

1. Фашизм

Центральним місцем фашизму є переконання, що деякі люди більше за інших заслуговують на владу, і що гідна структура суспільства це ієрархія, в якій менші групи «кращих» управляють усіма іншими. Це не унікальний організаційний принцип — він притаманний багатьом суспільним системам.

Різниця між системами у тому, хто очолює ієрархію. У феодальній монархії на вершині король і його сім’я, які зайняли своє положення завдяки праву крові. У капіталістичному вільному, гхм, ринку, люди заробляють своє панівне положення шляхом успішності в бізнесі. У фашизмі на вершині мають бути «ми», незалежно від того, хто саме ці «ми», і вони повинні туди потрапити усіма можливими засобами.

Найбільш лаконічне визначення фашизму дав дослідник Роджер Гріффін: «палінгенетичний ультранаціоналізм». Прекрасний термін, тому що він вписується у велику кількість ідей у ​​лише два слова, і водночас страшний, тому що обидва слова самі потребують визначень. Ефективність виглядає не так, Роджере!

Отже: палінгенез це ідея про переродження, з відверто біблійним відтінком. Слово використовується для поняття реінкарнації або перетворення світу після Судного дня. У понятті фашизму, це згадка про те, що «ми», як єдиний народ, є давніми, і наша колишня слава згасла, тож ми маємо її підняти знов. Те, що переродження відбудеться завдяки очищенню світу вогнем, киплячим морем і криваво-червоними небесами, не зовсім випадковість. Це наділяє «нас» міфологічною важливістю.

Націоналізм, у широкому сенсі, це самосвідомість через об’єктив національної ідентичності. Одна людина може мати багато ідентичностей: білий, чоловік, геймер, новоанглієць, мотоцикліст, автогонщик тощо. Націоналізм це об’єктив, крізь який мислення себе, як, наприклад, американця, відрізняється від буття канадцем, ліберійцем, чілійцем, і що бажано підтримувати і зміцнювати цю різницю. Це може відбуватися багатьма шляхами. Націоналізм може бути ідентичністю колонізованого народу, відмінною від ідентичності правлячого класу, і стверджувати необхідність власної держави для цього народу, як було під час американської та гаїтянсбкої революцій. Чорний націоналізм час від часу стверджував, що чорні американці, співіснуючи з іншими, мають підтримувати окрему ідентичність замість того, щоб асимілюватися з білою культурою. В той час, як чорний націоналізм інколи пропонує репатріацію чорних американців до африканських націй, білий націоналізм зазвичай стверджує, що білі мають здобути свою власну державу, але не шляхом повернення до Європи, а через виселення з США всіх небілих (корінні американці мають певні думки з цього приводу). Ось що буде прикладом ультранаціоналізму: підкреслення національної ідентичності як однієї з найважливіших аспектів буття. Це не рідкісні риси, і я хочу підкреслити, що не сама присутність, а їх поєднання характеризує фашизм.

Тож, палінгенетичний ультранаціоналізм це переконання у тому, що нація має першорядне значення, а люди, що її складають, мають бути визначені як «ми», і «ми» маємо правити, тому що це, скажімо так, наша доля. Релігійність цього обрамлення є не випадковою. Більшість ієрархічних систем має приклади, які пояснюють, чому суспільство має бути впорядковане певним чином: король готувався до своєї ролі з самого народження, а от Стів Джобс досягнув успіху в бізнесі. Фашизм відкидає необхідність у поясненні: ми головні, тому що головні. Доля. 

Якщо натиснути на фашистів, вони висуватимуть псевдо-раціональні виправдання, чому саме вони мають бути головними, та це не витримує ніякої критики. Проте розвінчання їхніх тверджень вкрай неефективне — вони хоч і використовують аргументи, та значно більше налягають на емоції, віру та почуття приналежності.

Фашизм має вагомі причини для концентрації на пропаганді: вона доходить не через аргументи, а через символи. Для нацистів символом був німецький солдат, для більшовиків — робітник. Пропаганда надихає через образи, сакральні для культури — такі як сім’я або сільська місцевість: «Малюк у своїй колисці закриває очі, квітка приймає бджолу», — і прив’язує їх до фашистських ідеалів. «І скоро, — говорить шепіт, — ми повстанемо, і завтрашній день належатиме нам». І все це робиться так, щоб слухач відчув гордість, але по суті не міг зрозуміти, про що взагалі йдеться. Расистські карикатури на чорношкірих, євреїв чи когось іншого, хто «не наш» у цій системі, — слугують тій самій меті та збуджують ненависть і страх щодо того, що може статися з «нами» у випадку, якщо «вони» прийдуть до влади.

Джейсон Стенлі називає це «афективним перенавантаженням», — моментом, в якому емоції перевищують критичне мислення. Якщо ви хоч раз говорили в Америці з консерватором про щось типу соціальної медицини, і після кількох обмінів думками він починав бити себе в груди зі словами: «Це нація свободи і вибору, найвеличніша нація з усіх, що існували, і я не дозволю вам відняти моє богом дане…» — то ви знаєте, як це працює.

Фашизм залежить від цього пристрасного запалу, тому що не може довго прикидатися раціональним. Причини, за якими конкретні «ми» мають бути на вершині ієрархії, і що ця ієрархія взагалі обов’язково має бути, досить довільні. Це так, бо якісь «ми» цього хочуть.

2. Влада

Зазвичай ми пов’язуємо фашизм із образом державного насильства, будь то покарання «інших», поліцейські порядки для громадян або підкорення інших націй. І хоча це вірно, фашизм не обов’язково має бути войовничим. Насправді фашисти не є авторитаристами чи пацифістами. У цьому сенсі вони не капіталісти чи антикапіталісти, і не державники чи анархісти. Вони й не монархісти, олігархісти чи плутократи. Вони хто завгодно, якщо це приведе їх до влади.

Наприклад: капіталізм це ієрархічна система, тож фашисти намагаються вплинути на політику, щоб капіталістична ієрархія почала нагадувати таку, яка їм потрібна, але тільки до того часу, поки вона обслуговує їх інтереси. Фашистські «ми» завжди визначаються такими вродженими якостями, як раса чи культурна спадщина, тобто якостями, які не змінюються. Бідний може стати менш бідним, та чорний не зможе стати менш чорним, тож не має значення, наскільки упередженим та стратифікований стає капіталізм, допоки залишається технічна можливість переходу з нижчих класів до вищих, бо прийде час, і фашисти облишать капіталізм на користь іншої системи, де взагалі не буде соціальної мобільності.

Аналогічно, якщо фашисти мають можливість взяти державну владу ненасильницькими способами, вони обов’язково це зроблять. Пам’ятайте: Муссоліні прийшов до влади в результаті перевороту, але нацистів обрали. Якщо демократія та ненасильницькі методи можуть слугувати цілями фашистів, вони користуватимуться ними. Але запровадження системи, яка приносить вигоду лише меншості, в той час як більшість страждає і не має можливості покращити своє становище, і яка може штампувати приговори до гільйотини, дає в результаті SS. Тож так, фашистська влада прямує до авторитаризму, оскільки в довгостроковій перспективі це єдиний шлях фашизму до самозбереження.

Хоча фашисти та інші авторитаристи майже одностайно вважають, що влада, жорстокість та підкорення це дуже сексуально, не всі авторитаристи є фашистами, але більшість фашистів є авторитаристами. При цьому державне насильство часто є засобом, що залучає людей вкладатися у ієрархію, яка не приносить їм жодної вигоди: «Ви можете не бути на вершині, але якщо ви десь посередині, ми можемо найняти вас військовим чи поліцейським, який утримуватиме в узді нижчі класи». Багато людей захоче відмовитися від своїх прав на користь фашистів в обмін на можливість стати «караючою рукою», і чим сильнішою стає держава, тим більше опосередкованої влади вони отримають. До тих пір, поки ці людт не на дні, вони матимуть інтерес у збереженні системи, оскільки вона дає їм повноваження вз’ябувати інших людей.

Другий спосіб, яким фашизм виправдовує себе перед масами, це наполягання на тому, що єдина альтернатива — смерть. «Ми — величний і благородний народ з яскравою історією, і якщо ми досягнемо нашого визначеного долею переродження, то утворимо найвидатнішу націю всіх часів і займемо наше законне місце як світового лідера, а якщо не зможемо, то будемо знищені». Третього тут нема. «Вони йдуть за нами, вони всюди, ми можемо їх перемогти, але це — єдиний шлях». Зазвичай йдеться про расову війну, засудження чорних людей, які, буцімто, немов дикуни, руйнують наші міста, бо така їх природа, або хочуть помститися за рабство (яке, на мою думку…). Інколи вони розповідають про єврейську змову, як помсту за Голокост. Або і про те, і про інше разом. Наразі в моді ісламофобія. Все залежить від того, що вони знецінюють більше — Голокост чи Хрестові походи, жахливі події, які на їхню думку — просто перебільшені історичні факти, бо добряче шкодять ідеї про «нас», як найвеличніших людей в світі.

3. Білість

Раса — як гендер чи гроші: вона реальна, але тільки тому, що ми робимо її реальною. Та фашизм вимагає віри, ніби все, що робить «нас» нами, не лише надзвичайно реальне у біологічному чи духовному сенсі, але й дає можливість ділити людей на сорти. А укладаючи ієрархію, білі фашисти ставили себе на вершину. Тож що таке білість?

Коротка відповідь полягає у тому, що білість — це все що завгодно. Білість була вигадана для розрізнення своїх людей від тих, кого вони пригноблюють. Білість є засобом досягнення мети. Найбільш фіксованими на визначенні білості є расистами, але також є і антирасистське визначення. Расисти винайшли білість, що охоплює всіх білих людей.

Те, як люди уявляють білість, докорінно відрізняється від того, як вони сприймають інші раси. Загальний приклад цього явища — феномен Барака Обами. Його батько був чорним, а матір — білою. Але, хоч він і може називати себе першим чорним президентом, він не може називатися білим президентом. Тобто, звісно, він може говорити про себе що завгодно, але з цим не погодяться білі люди, і ніхто не сприйматиме його як білого. Білими людьми вважаються лише «чистокровні» білі. Або, якщо небілі досить далеко в родинному дереві, можна вдавати, ніби їх там взагалі нема. Ці правила «чистоти» не поширюються на інші раси: коли чорна та біла людина заводять дітей, їм дозволено називатись чорними або іншим словом (досить часто — расистським), яке позначає расово-змішаних. Але, якими б вони не були, білими вони вважатися не будуть.

Все це демонструє змішані сім’ї як здобуток небілої раси та збиток для білої. Тож за цією логікою, коли інші раси розростаються, білість необхідно підтримувати.

Білі люди не вважають білість расою — це відсутність раси. Це нерозбавлена форма, в той час як інші раси — відхилення. Тобто це щось незворотнє.

Звісно, що це нісенітниця. Просто набір вигаданих правил для виправдання верховенства білих. Але фашисти можуть стверджувати, що «якщо ми не вдаримо першими, вони нас усіх уб’ють» лише до тих пір, поки люди не почнуть помічати, що расова війна, яку їм обіцяли ціле століття, не починається. Тож доводиться розвивати терміни: відтепер екзистенційна загроза це питання одного покоління. Відтепер чорні люди, які просто живуть коло білих, це вже расова війна. Вони буквально збираються стерти нас із буття.

І, оскільки білість це вигадка, вона може змінюватися нескінченно. Одне з протиріч фашизму полягає в тому, що для його встановлення потрібно дуже багато людей, але за задумом лише невелика кількість людей матиме владу, щойно його встановлять. Тож зазвичай визначення «нас» розширюється, коли необхідно створювати коаліції, і суттєво звужується, коли суспільство стає більш фашистським.

Білі фашисти у США та Європі не можуть визначитися, чи можна вважати євреїв білими людьми. Певний час була тихенька відповідь «так», але чим більше впливу вони отримують, тим більше переходять до протилежної думки. Етнічні групи, що раніше вважалися небілими, на кшталт італійців чи ірландців, стали білими, як тільки біла культура почала побоюватися, що маргіналізовані мігранти можуть об’єднатися з рабами у повстанні.

Фанатизм наскрізний. Фанатиків, які б мали лише одну проблему, наприклад, ненавиділи б мексиканців і при цьому билися б за права усіх інших, не дуже багато. Люди взагалі не застосовують це ієрархічне мислення лише до одного з аспектів свого життя. Тож зазвичай расизм супроводжує антисемітизм, який супроводжує мізогінію, яка супроводжує трансфобію, яка супроводжує гомофобію, яка супроводжує релігійну нетерпимість… Тобто, просто послухайте, що куклукскланівці говорять про католиків (але краще такого не слухати). Будь-яку маргіналізовану групу можна включити в плем’я, щоб об’єднатися проти спільного ворога, але щойно його переможуть, і расові новобранці самі стануть новим ворогом.

Ми бачимо історію суспільного прогресу в США як успішне вимагання та досягнення прав одне за одним з боку виключених груп, поруч із реакціонерами, які намагаються повернути все як було. Останнім часом в фашистських колах і серед консервативних політиків стала нестримною трансфобія, оскільки після легалізації одностатевих шлюбів війна проти гомосексуалів провалилась або принаймні лишилась на фазі перемир’я. Це дає привід вітати в своїх рядах геїв-трансфобів. Але варто фашистам отримати достатньо влади, щоб скасувати ті нечисленні гарантії безпеки, яких нещодавно набули транс-люди, і цей альянс перестане бути корисним. Їхні погляди переорієнтуються, і гомосексуали стануть тими, кого останніми найняли і першими звільнили. Слідом підуть афроамериканці, потім жінки тощо, — права суспільних груп скасовуватимуть в порядку, зворотному до порядку їх набуття, прямо як у сюжеті фільму «Пункт призначення 2».

4. Мета

Можна уявити, що фінал — це гомогенна група добрих білих чоловіків на чолі піраміди, і саме так думають фашисти. Проте насправді немає ніякого фіналу. Це не так, що фашисти отримають свою етнодержаву і на цьому закругляться. У цьому полягає недолік одержимості «расовою чистотою»: білість визначається тим, чим вона не є. Якщо не протиставляти її комусь іншому, вона перестане бути ідентичністю. Тож якщо білі виб’ють зі своєї країни всіх небілих, проблеми почнуться в ірландців та італійців. Потім білими перестануть бути альбіноси, брюнети, вихідці з Вірджинії чи Бог знає хто інший — правила все одно повністю вигадані. Так чи інакше піраміда звужується.

Авторитарному світогляду притаманно позбавляти прав інших людей. Заберіть в авторитаристів тих, кого можна позбавити прав, і вони почнуть позбавляти прав один одного. Так, про це навіть є дослідження. Іншим виходом для цієї неспокійної енергії є війна, вторгнення, колонізація: депортувати усіх мексиканців, а потім вторгнутися в Мексику. Пошуки Іншого потрібні для того, щоб протиставляти його собі.

Ви, мабуть, помітили, що всі ці шляхи — пошук конфлікту, необхідність підпорядковувати все більше людей та скорочення соціальної бази влади — зовсім не рецепт успіху. Більшість ієрархічних систем тяжіють до рівноваги, знаходячи точку, в якій маси просто надто щасливі, щоб когось потрошити. Але шлях фашизму — це пошук нових ворогів, розривання союзів, звуження генофонду і наповнення армії неблагополучними верствами суспільства, допоки вони не запасуться зброєю для взаємного знищення.

Я не перший, хто каже, що фашизм — це суїцидальний культ, клуб самогубців.

Історія фашизму це жорстокість, за якою слідує провал та ганьба, тож сучасні фашисти існують у циклі постійного переосмислення через намагання дистанціюватися від своїх попередників. Ідеологія не змінюється, та цього не можна сказати про риторику, яку перш за все крадуть в лівих, бо вони, безумовно, популярніші. Білі націоналісти, називаючи себе «ідентитаристами», привласнюють риторику прогресивної політики ідентичності. Риторика «white power» — це навмисне спотворення гасел рухів за чорну силу. Навіть нацисти, встановлюючи диктатуру, називали себе соціалістами, і, попри те, що німецький антифашизм був переважно соціалістичним, і в перші табори смерті кидали саме комуністів. Люди все ще їм вірять?

Це привласнення риторики — ребрендинг, який проводить кожне нове покоління фашистів. «Ми не такі як ті фашисти, яких повісили за їх вчинки; ми молоді, модні та успішні! Повертайся до мене, крихітко, цього разу я змінюсь».

5. Американська влада

Отже, з усім цим роз’ясненням, у що вірять і як чинять фашисти, я переконаний, що не існує робочого визначення фашизму, що не включає альт-райтів, адже вони за визначенням є рухом білих фашистів. Це не перебільшення чи образа, а просто констатація факту.

Тож поставте більш хитре запитання: «Чи є чинна американська влада фашистською?» Залежить від того, де ви проводите розмежування між «фашизмом» і «опортунізмом».

Розглянемо аргументи: адміністрація Дональда Трампа укомплектована кількома фашистськими лідерами. Вона повторювала велику кількість фашистських гасел. Вона послуговується націоналістичним мисленням, за яким американська нація має завжди отримувати більше, ніж інші учасники угод. У ній панує ієрархічна думка, що президенту не потрібно керуватися тими ж законами, що й громадяни. Вона спирається на страх і демонізацію расових Інших і зображає їхню присутність у суспільстві як вторгнення. Вона дозволяє і виправдовує насильство проти незгодних. Вона погрожує скасувати права своїх опонентів та преси. Вона покладається на ностальгію за міфологізованим минулим, щоб продати ідеологію культурного відродження. А її послідовники фанатично ненавидять жінок, бідних, мусульман, чорних, транс-людей та квірів.

Єдине вагання стосовно висновку «це фашизм» зосереджено довкола намірів. Наскільки вони вірять у те, що говорять і роблять, і наскільки це виїзд на хвилі фашистських симпатій заради нарцисичної жаги влади і збагачення через політику? Але, в кінцевому рахунку, хоча і є певна тактична цінність у розрізненні фашизму і опортунізму, — бо з опортуністом варто говорити зовсім не так, як із істинно віруючим, — в більшості випадків ця різниця не має значення.

Багато хто просто скаже: «Коректний термін для “симпатика нацизму” це “нацист”», але якщо це не зрозуміло, варто усвідомити ось що: навіть якщо в них немає особливого бажання чи здібностей створювати фашистський уряд — будь який державний орган, що послуговується фашистською риторикою, закладає фундамент для майбутнього фашизму і підсилює фашистські рухи у фашистському ж ключі. Чи справді вони фашисти у своїх серцях — питання для істориків. Ким би вони не були, певний відсоток свого часу вони створюють фашизм. І для наших цілей це головне, що нам потрібно знати.

/Innuendo Studios, «White fascism». Переклав Дмитро Мрачник


ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ КАНАЛ В TELEGRAM!

Підтримати редакцію:

  • UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
  • USD: skrill.com, [email protected]
  • BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
  • ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
  • DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
  • LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

Вам также может понравиться...