Про невдалу спробу покласти хєр на мілітаризм та самокастрацію НАОМА

Людей, які мріють заборонити війни, без випробувального терміну беруть до Команди підтримки Фейсбуку. Щоб вони банили людей за мову ворожнечі. Але це вже на тому світі, а в нашому вони загалом безпечні. Чого не скажеш про навіжених стукачів-викладачів та погромників з ультраправих угруповань, що спеціалізуються на розправах щодо слабких та беззахисних.

Пацифізм — це торжество форми над змістом, абстракції — над конкретикою, інфантильності — над зрілістю. Війни відбуваються не тому, що комусь схотілося помірятися членами. Таке бувало у примітивних суспільствах за часів феодальної роздробленості, коли якийсь нарваний князьок бажав довести собі та оточуючим, що він крутіший за сусіда.

Сьогодні суспільний устрій занадто складний, щоб в ньому залишалося місце для фалометрії. Навіть в таких динозаврів, як Путін, є більш земні та матеріальні причини для війни, ніж бажання самоствердитись. Це питання доступу до ресурсів чи до їхніх споживачів, це питання оперативного простору та економічної перспективи, це питання збереження чи навпаки, зміни чинного державного устрою, питання боротьби за національне чи соціальне визволення або ж поневолення… Причин для війни існує безліч. Звісно, майже ніколи війна не є кращим інструментом вирішення цих питань. Але іноді вона стає єдиним інструментом. І тоді не залишається вибору, битись чи не битись.

Можна зрозуміти позицію людини, що влаштовує антивоєнну інсталяцію — «парад прутнів» у країні, яка воює за власну незалежність від Росії. Це позиція наляканої дитини, яка не бажає розуміти реальності — а лише хоче, щоб неприємна процедура припинилася негайно. Для цієї людини не існує складного взаємозв’язку речей та подій, а існує страшна зброя та війна як абстрактне небезпечне, лякаюче явище, яке має бути усунуто. Чому? Звісно, тому що воно страшне і небезпечне.

А оскільки скасувати війну силою власної думки неможливо, залишається скасовувати війну на художньому рівні, додавши до мистецького методу вульгарного фрейдизму, результатом чого виходить ракета у формі фалоса. Ідея, знову скажу, зрозуміла, примітивна як той самий фалос, і взагалі в ній значно більше від фалосу як найдурнішого органу, ніж від ракети як високотехнологічного витвору людського генію.

Пацифізм пропонує вимагати найпростіших відповідей на найскладніші питання. Так само, як і фашизм, до речі. В цьому контексті геноцид та капітуляція пов’язані намертво як наслідок та причина.

Можна, звичайно, спробувати пояснити митцеві-пацифісту, що ракета схожа на прутень лише в його пацифістській голові. Що ракета — це всього лише зручний та ефективний інструмент доставки засобів знищення до живої сили, вогневих засобів та техніки противника. Так само як пензель та різець — це інструменти митця.

Але митець не зрозуміє. Він вхопив за хвоста істину, що війна це страшно та погано, і намагається швиргицьнути (sic!) цю істину в обличчя суспільству, як мокру брудну ганчірку. Він так захопився, що не в стані взяти до уваги просту річ: усім і так відомо, що війна — це погано. Що війна — це жах, кров, бруд та суцільні страждання, як фізичні, так і моральні. Дехто дехто навіть відчув це на власній шкірі.

І вже точно краще за митця війну знають і відчувають військові, яких він зневажливо виліпив членоподібними. Знають і ненавидять війну, і прагнуть миру — значно більш щиро, ніж митець-пацифіст. Так само пожежник знає, що вогонь — це біль та смерть, але він йде у вогонь, щоб його подолати.

Наш митець-пацифіст володіє художнім методом та має творчі навички. І це єдине, чим він зі своїм антимілітаристським пафосом відрізняється від широких народних мас. Широкі народні маси так само не обтяжують себе розумінням складної природи суспільних процесів і є, власне, скупченням інфантильних егоїстів, які не бажають нічого знати та чекають від сильних світу сього виконання своїх дитячих побажань: «вимкнути» війну, «заборонити» корупцію, «знеструмити» подорожчання, дістати місяць з неба, депортувати ромів, які є громадянами України, і таке інше.

Втім, громадянська незрілість — це єдиний «злочин» Спартака Хачанова. І він поки не описаний ні в кримінальному, ні в адміністративному кодексі. Якщо ж сумнівний антимілітаристський пафос інсталяції Хачанова заподіяв вам нестерпні моральні страждання, візьміть до уваги, що найліпший спосіб покарати митця — це ігнорувати його творчість, а не нищити її чи піддавати студента репресіям. Бо свободу творчості в Україні поки ніхто не скасував і, сподіваюсь, не скасує.

Саме свобода творчості, як на мене, має бути у фокусі акцій на підтримку Хачанова, якого зараз цькують та намагаються виключити з академії. А не персона художника і тим більш не інфантильні за сенсом та позбавлені смаку за формою меседжі його інсталяції. Між тим, головне гасло акції «Хачанов — мій митець!» зміщує акценти саме в цьому небажаному напрямку, що робить Спартакові ведмежу послугу. Я, наприклад, щиро підтримую право Хачанова на художню самореалізацію та на навчання в Академії, але не вважаю його «своїм» митцем — його ідеї та художній метод мені чужі.

Якщо студента-митця можна і треба виправдати правом свободи творчості, то його опоненти не заслуговують на жодне виправдання.

С14

Викладач, що поскаржився на студента до ультраправої контори — типовий представник інтелігенції, що вважає себе мозком нації, а насправді за першої-ліпшої нагоди зкочується до рівня жалюгідного стукача. Тобто, тут наявна професійна неспроможність: проблему естетичного несмаку та браку розуміння суспільних процесів у студента викладач розглядає як зраду та не знаходить кращого виходу, ніж напустити на нього погромників. Це просто вирок, і не лише йому, а й усьому навчальному закладу, керівництво якого ганебно йде на поводу в ситуації.

Про самих погромників багато казати немає сенсу. С14 регулярно демонструє свою готовність бити та переслідувати тих, хто слабший та позбавлений суспільної підтримки. Наскільки я пам’ятаю, за останні роки вони ні на кого сильнішого за Дмитра Різниченка не нападали, та й він, з урахуванням кількості нападників, дав їм гідну відсіч. Хоча в Києві повно персон та організацій, які заслуговують на оперативне втручання «патріотичної громадськості» значно більше, ніж студент з гіпсовими пенісами. Принаймні про випадки затримання ними озброєних терористів нічого не чутно.

Найсумніше те, що дрібнополітичне гангстерство С14 толерується українським суспільством, а іноді й підтримується. Це свідчить про слабкість та втрату ціннісних орієнтирів. Бо сильне суспільство захищає слабких, а щодо агресивних груп, які мають нахабство самочинно діяти від імені громадськості, вживає відповідних запобіжних заходів. Але хай карасі не покладають марних сподівань на свою виключну роль у сучасному політичному процесі — ця слава ганебна. Думаю, скоро С14 будуть кликати на будь-яку конфліктну ситуацію, як універсальний інструмент у дискусії, причому обидві сторони одночасно. Хлопчики за викликом — надія нації.


ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ КАНАЛ В TELEGRAM!

Підтримати редакцию:

  • UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
  • USD: skrill.com, [email protected]
  • BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
  • ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
  • DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
  • LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

Вам также может понравиться...