В українському парламенті знову, як і в часи Януковича, реєструють проекти спеціальних законів про мирні зібрання.

Цього разу таких законопроектів два і, можливо, буде ще більше. Про їхні загрози і переваги (але загалом – про загрози) розповів нам в інтерв’ю Михайло Лебідь, експерт з питань свободи зібрань та парламентського лобіювання в Україні.

 

Михайле, що трапиться, якщо Верховна Рада ухвалить той чи інший спеціальний закон про зібрання?

Скажу стисло, на прикладі найнебезпечнішого з зареєстрованих станом на зараз – проект №3587 узаконить силові розгони мирних зібрань, збільшить кількість політично вмотивованих заборон протестів та випадків адміністративного і кримінального переслідування протестувальників. Але загалом будь-який, навіть ідеальний спецзакон про мирні зібрання після ухвалення стає небезпечним вже сам по собі. Особливо в пострадянських державах. Бо під час чергових політичних криз влада буде вносити в закон зміни. І зміни ці будуть погіршувати реалізацію права на протест.

 

Тобто, якщо немає спецзакону – то нікуди вставляти репресивні норми?

Як показує історія, встрoмити репресивні норми можуть і у вже існуюче законодавство. Як це було, наприклад, під час останнього Майдану з сумнозвісними “законами 16 січня”. Але якщо буде спеціальний закон, то всі депутати усіх майбутніх скликань парламенту будуть знати, який саме розділ спецзакону наповнювати черговими обмежуючими вигадками. І в які аналогічні розділи закордонних спецзаконів заглядати по ідеї для цих обмежень.  Для пострадянських держав, де мислення влади досі відбувається в ключі “все, що людям прямо не дозволено, – заборонено”, поява спеціального закону про протести – це однозначний старт для багаторічних погіршень. Яскравий приклад – зміни в спецзакон Росії, які роками зміцнювали режим Путіна. Їх спецзакон погіршувався як мінімум п’ять разів після свого ухвалення у 2004 році. Українське ж громадянське суспільство хоч і сильніше російського, але досі занадто слабке, щоб систематично контролювати парламент.

 

Хіба після Майдану вплив на владу не збільшився?

Не набагато. Так, центральна влада дійсно стала більш залежною від громадської думки. Та це загалом лише додало популізму в риторику влади. До певної межі розширилось відносно вузьке коло громадськості, яке вміє і хоче впливати на парламент. Але теж не на багато. В країні збільшився відсоток активного населення. Проте нові і умовно старі активісти загалом переключили увагу на війну та допомогу переселенцям. Або вже просто втомилися від бурхливих подій в країні. Все це, наприклад, призвело до появи в новому Законі про поліцію доволі неочікуваних після антиполіцейського Майдану нововведень – таких функцій правоохоронців як “поверхнева перевірка” без свідків і понятих особистого одягу людей, речей та транспортних засобів; необмеженні в часі “опитування” у поліцейському приміщенні; “обмеження фактичного володіння річчю“ у тих, хто навіть не підозрюється в плануванні злочину. Жодна експертна чи правозахисна спільнота не була здатна зупинити ці нововведення.

 

СУДИЛИЩА, ЗАБОРОНИ, ЗАТРИМАННЯ, В`ЯЗНИЦІ

 

А яких конкретно небезпек чекати від законопроекту №3587 «Про гарантії свободи мирних зібрань»? Розкажіть докладніше.

Його назва не відповідає суті. Опишу головні небезпеки. 3587 пропонує узаконити обов’язковий “дедлайн” у 48 годин до початку протестів, не пізніше якого треба буде повідомити владу про намір їх провести (ч.1 ст.7 3587). Таким чином “дедлайн” в 48 годин при невдалій судовій реформі – яка, нагадую, ще навіть не починалась – та в умовах децентралізації призведе до збільшення кількості політично вмотивованих судових заборон зібрань за вказівками місцевої або центральної влади. І це при тому, що суд отримає нові законні підстави заборонити мирне зібрання в будь-який момент до і після початку зібрання за наявності “обставин, які зумовлюють необхідність звернення до суду” (абзац 4 ч.1 п.п.б п.1 ч.2 розділу “Прикінцеві і перехідні положення” 3587). А несвоєчасність повідомлення про проведення зібрання зможе буди додатковою підставою для судової заборони (ч.7, ч.2 ст.16 3587). Все це, у свою чергу, призведе до збільшення кількості затримань за невиконання рішень судів, адміністративної чи кримінальної відповідальності протестувальників (п.4 ч.2 ст.6 3587, зміни 3587 в ст.185-1 КУпАП, ст.382 ККУ).

 

Стільки розмов про судову реформу, а ніяких покращень в цьому проекті взагалі не пропонується?

Законопроект, звісно, уточнює конституційні підстави для судових заборон. Але в таких умовах це призведе лише до уточнених шаблонів заборонних рішень. “Ручні” судді такі шаблони мають. Наприклад, колись лобісти спецзакону поцупили у попередню версію їх проекту спецзакону ідею мого друга-правозахисника про внесення в Кодекс адмінсудочинства норми, яка прямо заборонить суддям розглядати позовні заяви, що стосуються невизначеного переліку відповідачів. Задля краси свого законопроекту поцупили… Пам’ятаєте, як під час євромайданів всім, як то кажуть, мертвим, живим і ненародженим забороняли або мітингувати, або намети встановлювати? Так от – ті заборони суперечили чинному Кодексу, та суддям від того навіть соромно не було. Але цікаве інше – вигадана моїм другом норма все одно не врятує від подібних “автоматичних” заборон! Бо все одно ж будуть на цілком законних підставах забороняти проводити акції юридичним особам: партіям, громадським організаціям, профспілкам. А ти потім спробуй довести поліції, яка прийшла змусити тебе виконувати судове рішення, що ти – не член всіх цих організацій…

 

Але євромайданам це не заважало.

В окремих містах все ж заважало. Але загалом – ні. Бо було дуже багато людей. Коли багато людей і не стріляють, то люди мають сили ігнорувати будь-яке судове рішення. Коли людей мало – силовики можуть всіх їх затримати. Це доводять окремі випадки з мітингами до Майдану, а також під час і після “російської весни” в 2014 році.

 

Отже, реформа децентралізації і судова реформа можуть збільшити політичний вплив на суддів?

Цілком може бути. Зараз взагалі невідомо, який варіант змін в Конституцію на тему судів переможе в законотворчому процесі. І навіть якщо якийсь гіпотетично ідеальний варіант буде ухвалений, то реальність автоматично ж не зміниться чарівним чином після того, як Порошенко поставить свій підпис на документі. До того ж, чи буде взагалі та заміна суддів а-ля заміна патрульних? Чи геть усіх замінять, чи не всіх? А щодо децентралізації, яка частково вже впроваджується… Просто згадайте рішення суду в Кривому Розі щодо мерства Вілкула. Як буде більше влади місцевому самоврядуванню – буде більше влади місцевим елітам. А отже, і більше можливостей політичного контролю над такими мешканцями міст, як судді і силовики.

 

 НАШІЙ НЕДОПОЛІЦІЇ НЕ МОЖНА ДОВІРИТИ ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ ПРО СИЛОВИЙ РОЗГІН ЗБОРІВ ГРОМАДЯН

 

Як щодо Національної поліції? Які повноваження у законопроекті №3587 в неї?

Широкі. І не лише в неї, а ще й в Нацгвардії та “інших правоохоронних органів”. Вони, наприклад, зможуть на місці вирішувати, чи маєте ви право проводити зібрання без попереднього повідомлення. І якщо вирішать, що не маєте, то затримають вас за “злісну непокору законному розпорядженню або вимозі” або “опір представникові правоохоронного органу” (ст.185 КУпАП, ст.342 ККУ). Бо ви змушені будете мітингувати лише у встановлених спецзаконом рамках (п.1 ч.3 ст.6, п.1 ч.2 ст.5, пп.2 ч.2 ст.18 3587), а “спонтанні” зібрання у законопроекті мають два критерії – “невідкладність” і “неможливість повідомити в строк” 48 годин (п.5 ч.1 ст.1 3587). Зрозуміло, що не всі протестувальники пройдуть політично вмотивовану перевірку на “спонтанність” зібрання. Також законопроект №3587 пропонує узаконити практики силових розгонів зібрань. Достатньо буде декількох провокаторів чи просто вигадки про них, щоб правоохоронні органи спершу оголосили про “втрату зібранням мирного характеру” і озвучили час на те, щоб люди розійшлися, а далі вже застосовували силові методи (ст.18 3587, ст.185 КУпАП, ст.342 ККУ). Подібне практикувала міліція під час Майдану, хоч чинне законодавство і не дозволяє застосовувати силу до всіх без розбору. Тобто якщо людей мало – будуть затримувати і пакувати в автозаки, якщо трохи більше – бити на бігу і потім на суді брехати, що відбувався ”опір правоохоронцю”. І що цікаво – це торкнеться мирних протестувальників, які просто не послухались і не розійшлися, причому вже на цілком законних підставах, бо їх неслухняність буде дійсно “непокорою законному розпорядженню або вимозі”.

 

“Моя нова поліція” хіба буде розганяти?

Так і в часи після останнього Майдану вже були прикрі випадки силових розгонів чи спроб розгонів в тому числі мирних протестувальників. З перевищенням необхідної міри застосування сили та спецзасобів Нацполіцією чи Нацгвардією. Згадайте хоча б “бурштинний” протест в Дубровиці, де “під роздачу” потрапили в тому числі мирні протестувальники. Поліцейська реформа лише почалася – навіть не всіх патрульних ще замінили. Ну і про те, що “беркути” загалом не звільнені, бо їх покриває вже нова влада, – всі знають. Тому нашій недополіції, яка загалом досі не усвідомлює принципу верховенства права, не можна довірити прийняття рішень про те, чи розганяти зібрання, про те спонтанне воно, чи ні. Бо для них досі “все що не дозволенно – заборонено”. А в умовах децентралізації місцеві князьки сприйматимуть норми спецзакону як можливість надати придушенню громадської чи політичної опозиції видимості законності.

 

ЧИ БУВ БИ МАЙДАН?

 

Чи можливий би був Майдан, якби такий закон ухвалили до його початку?

А попередні редакції цього законопроекту – №2450, №0918 та №2508а – його лобісти як раз і намагалися ухвалити до початку Майдану…

 

Скільки взагалі було таких законопроектів?

Колеги нарахували, якщо не помиляюсь, п’ятнадцять проектів спеціальних законів про протести за часи незалежності України. І, наприклад, з 2008 по 2013 рік було аж чотири спроби ухвалити попередні редакції. Але кожного разу громадськості все ж вдавалося зупинити ці спроби. А щодо того, чи можливий би був останній Майдан… В певний момент протестувальникам вже було байдуже і на неправосудні судові заборони, і на ухвалені всупереч регламенту та здоровому глузду закони, і на уявлення тодішніх очільників МВС та Мін’юсту про правове поле. Проте якби подібний спецзакон був ухвалений в 2011 чи 2012 роках, то в 2013 євромайдани були б придушені в зародку. Бо більшість людей просто змирилися б і звикли до обмежень. Саме так сталося в Росії, Білорусі, Казахстані, Вірменії. Саме так було б і в нас з “законами 16 січня”, якби Майдан не переміг.

 

АЛЬТЕРНАТИВИ НЕСВОБОДІ

 

Крім cьогоднішнього проекту спецзакону №3587 є ще альтернативний – №3587-1…

Так, і можливо будуть зареєстровані додаткові альтернативні. Цей склад парламенту все ж кращий, ніж попередній.

 

3587-1 також кепський?

Сам по собі текст не кепський. Це як раз ідеальний, або майже ідеальний проект спеціального закону про зібрання. Бо був розроблений депутатами різних політсил, які на практиці знаються на темі протестів. Причому розроблений на основі напрацювань правозахисників та активістів з умовно старої домайданівської Всеукраїнської ініціативи “За мирний протест!” та ініціативної групи установчих зборів нової коаліції громадських організацій “Ні – поліцейській державі!”

 

Але при цьому ти не прагнеш ухвалення навіть ідеального спецзакону?

І мої колеги та переважна більшість громадянського суспільства – теж. Бо влада ще не доросла до того, щоб не “кинути” суспільство. В історії України вже було так, що до законопроекту, де спершу не було термінів повідомлення, після першого читання їх “приґвинтили”. Ну і, як я вже казав, вже після ухвалення свободу зможуть роками звужувати, вносячи репресивні зміни в закон. Тому зараз альтернативний потрібен, перш за все, для наочного контрасту.

 

Чим він відрізняється?

Прямі небезпеки прибрані. У ньому, наприклад, є пряма заборона розганяти зібрання, закріплена можливість повідомляти владу про протести в будь-який час, є також обов’язок правоохоронців організувати свою роботу для самостійного пошуку інформації про проведення протестів, зокрема, в Інтернеті, є й інші корисні норми. Проте чи не всі ці та інші нововведення альтернативного насправді необхідно ухвалювати не окремим спеціальним законом про зібрання, а змінами у вже існуючі закони. Заборону силових розгонів, наприклад, можна вставити в закони про Нацполіцію і Нацгвардію.

 

То чому ж депутати не реєструють такі “неспеціальні” законопроекти?

Реєструють. Але їх не дають ухвалювати в тому числі лобісти сьогоднішнього небезпечного проекту спецзакону №3587. Ще в січні та березні 2015 року група депутатів коаліції зареєструвала законодавчі ініціативи №1779 та №2391. Вони пропонують позбутися радянських пережитків. А саме: адмінвідповідальності за порушення неіснуючого “порядку організації та проведення” мітингів; і також неконституційного за змістом Указу Президії ВР СРСР 1988 (в якому цей “порядок” прописаний, і на який час від часу неправосудно посилаються українські суди); а також неконституційних “порядків” місцевих органів влади, які досі існують в меншості міст України. Але профільний парламентський Комітет з правоохоронної діяльності був зайнятий в тому числі вищезгаданим Законом про Нацполіцію і не квапився розглянути 2391. А профільний Комітет з прав людини не розглядає 1779, бо… половина його депутатів є співавторами того самого небезпечного проекту спеціального закону №3587. Якби не було цих перепон, прогресивні зміни в існуючі закони вже давно можна було ухвалювати. Хіба попередньо дещо підкорегувавши.

 

Тобто, як то кажуть, політичної волі нема. І що пропонуєш робити?

Її створювати. І не давати ухвалювати 3587. Ну, і мені та моїм колегам варто домагатися реєстрації окремого великого “неспеціального” законопроекту, який буде містити усі необхідні зміни лише у чинні закони. Але я все ж пропоную бути активнішими і іншим політично незалежним спільнотам, яким безпосередньо потрібні реформи в сфері зібрань. Наприклад, Асоціації християн-юристів та Конфедерації вільних профспілок України слід перестати чекати “з моря погоди” від мене, або у тому чи іншому проекті спецзакону. Почніть – ми допоможемо. Варто знаходити знайомих депутатів, реєструвати та лобіювати окремі законопроекти зі змінами конкретно в чинні закони «Про свободу совісті та релігійні організації» та «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». Там з часів появи першої Конституції України причаїлися неконституційні норми. Тож треба виправляти. Зміни в Закон «Про свободу совісті та релігійні організації», наприклад, точно будуть прохідні в парламенті.

 

Між парламентськими читаннями “неспеціальні” законопроекти зі змінами до існуючих законів депутати можуть погіршити?

Можуть. Але в таких перемовинах суспільство вже не буде ризикувати найголовнішим – практичними механізмами для вільного проведення мирних зібрань. От чому лобістам ідеї спецзакону насправді важливі не прикінцеві положення законопроекту з дійсно корисними змінами у вже існуюче, а “тіло” законопроекту. Бо лише в це “тіло” можна понапихувати небезпечні для суспільства норми про терміни повідомлення, забюрократизовані правила проведення спонтанних зібрань, забюрократизовані додаткові обов’язки протестувальників, і тому подібне.

 

АВТОРИ НЕСВОБОДИ

 

З альтернативним все зрозуміло. Давайте тепер поговоримо про лобістів того проекту спецзакону, який вам найбільше не подобається – №3587. Розгони зібрань, 48-годинні “дедлайни”, неспонтанні “спонтанні”… Навіщо це їм?

Там декілька типів людей. Частина з цих 13 депутатів підписалася під законопроектом просто за компанію, і особливо ніколи не розбиралися в питанні. Наприклад, такий співавтор як Мустафа Джемілєв в 2012 за компанію підтримав сумнозвісну попередню версію спецзаконопроекту №2450, а в 2013 навіть був формальним співавтором схожого №2508а. Пана Джемілєва, на мій суб’єктивний погляд, завжди цікавили тільки кримські татари. Підписується за компанію він, бо є членом профільного, для цієї тематики, Комітету з прав людини. А від скликання до скликання обирає працювати саме в цьому Комітеті, бо той займається ще й питаннями національних меншин і міжнаціональних відносин – тобто в тому числі питаннями кримських татар. А щодо протестів… Думаю, пан Джемілєв просто має впевненість що з українською владою щодо татар завжди зможе політично домовитись, як в історії з херсонськими опорами ЛЕП… Або уявіть в лавах “захисників зібрань” ще одного співавтора – Олександра Фельдмана. Мені, наприклад, важко повірити, що при його статках ця тема його взагалі хвилює… Хтось з лав теперішньої влади та колишньої опозиції Майдан розуміє хіба теоретично. Бо всі події провів у теплих київських кафешках чи на закордонних курортах. Є серед співавторів і полум’яні поборники “Порядку проти Хаосу” із побутовим авторитарним мисленням та чи не божевільною одержимістю чистотою й охайністю… Юрій Мірошниченко, екс-представник Віктора Януковича в Верховній Раді і, за сумісництвом, співавтор попередньої версій спецзаконопроекту, на мою думку, взагалі таким чином просто намається лишитись в політиці. Але, звісно, є серед співавторів і такі, хто прекрасно усвідомлює всі небезпеки і наслідки спецзакону для України. Політики мріють лишатися при владі вічно. Як Путін, Лукашенко чи Назарбаєв. Наприклад, хто-хто, а головний нардеп-лобіст Григорій Немиря, як мені здається, про небезпеки появи спецзакону все прекрасно розуміє. Тому зовсім не випадково, що ще до останнього Майдану у 2013 році він разом з Юрієм Мірошниченком були співавторами попередьої версії законопроекту.

 

Раз Немиря – голова профільного для їх законопроекту Комітету ВР, то що буде в разі “одобрямсу” законопроекту Комітетом?

В парламенті, так би мовити, головний – сам парламент. Будь-які рішення будь-яких комітетів для парламенту несуть лише рекомендаційний характер.

 

На сайті ВР зазначений ще авторський колектив проекту спецзакону №3587.  

Їх важко назвати “авторським колективом”, бо більшість норм законопроекту були вигадані колись досить широким колом людей під час перемовин з чиновниками Адміністрації Януковича про зміст попередніх версій законопроекту. Підозрюю, що “авторський колектив” нещодавно просто отримав грант на “розробку” і таким чином звітується перед якимось фондом на сайті парламенту.

 

Серед п’яти прізвищ цього колективу – в тому числі прізвища тих, кого в суспільстві прийнято називати правозахисниками.

Чи є всі ці люди правозахисниками? Нехай вирішує історія… Максим Лациба, наприклад, відомий тим, що виступав за проект спецзакону через свій острах… гіпотетичних мирних зібрань педофілів. І це я не жартую! Якщо ж дослідити точки зору Євгена Захарова, то за декілька місяців до початку “помаранчевих” подій у 2004 році у нього “загалом не викликала заперечень” законотворча пропозиція узаконити обов’язок повідомляти владу про протести за три дні до їх проведення. У 2013, за декілька місяців до початку останнього Майдану, Євген Юхимович був за проект спецзакону із 48 годинами, і його риторику тоді не можна було відрізнити від риторики чиновників МВС режиму Януковича. Тож цілком логічно, що після Майдану пан Євген спершу фактично став радником нового Міністра внутрішніх справ Авакова, потім, попри суттєві негаразди тексту, форсував ухвалення урядового варіанту Закону про Нацполіцію, а тепер ще й позиціонує себе співавтором ідеї узаконення силових розгонів мирних протестувальників…

 

Що робить в цьому списку Роман Романов з “Відродження”?

Пан Роман – в керівництві фонду, який є одним з основних донорів грантових організацій Євгена Захарова та Максима Лациби. Він разом з чиновниками Адміністрації Януковича намагався домогтись ухвалення попередніх варіантів спецзакону про протести у 2011-2013 роках. Екс-очільником “Відродження”, між іншим, є головний нардеп-лоббіст сьогоднішнього варіанту законопроекту – Григорій Немиря. “Відродження” також офіційно підтримувало спроби ухвалення спецзакону в часи режиму Януковича.

 

ПСЕВДОЄВРОПЕЙСЬКА РИТОРИКА НЕСВОБОДИ

 

І як всі ці люди пояснюють необхідність розгонів, “дедлайнів”, неспонтанних “спонтанних”?

Перш за все, “європейськістю”. Валерій Пацкан, заступник Комітету Немирі, наприклад, каже, що це – “загальноєвропейська практика”. В пояснювальній записці до 3587 написано, що купа європейських інституцій від України того спецзакону, мовляв, вимагають. Ну і дихотомія “Порядок проти Хаосу” в риториці. Анархістами моїх колег називають. Хоча справжні анархісти, думаю, не погодились би.

 

І як Європа? Вимагає?

Європейські міжнародні інституції загалом в таких випадках не можуть вимагати – можуть рекомендувати, не більше. Європейський суд з прав людини, наприклад, де-юре має влив на українські суди, а парламенту може хіба щось порекомедувати. Але Євросуд навіть жодного разу не рекомендував ухвалювати саме спецзакон. Бо європейським інституціям насправді байдуже як ми наводимо лад в законодавстві – спеціальним законом, чи змінами в чинні. Тим більше, що спецзакону також немає в в Норвегії, Ірландії, Данії, Великій Британії, Швейцарії, Канаді та США. В частині з цих країн свободу зібрань взагалі ніяк не регулюють. І в цьому немає нічого дикого. Бо натомість держава може регулювати її складові – свободу переміщення, свободу слова, свободу самовираження. При цьому уникнувши зайвої бюрократизації та ризиків.

А який з двох зареєстрованих вважався би більш “європейським”? 3587 чи альтернативний 3587-1?

Та обидва б вважались. Цікаве інше – драконівський спецзакон Росії теж можна вважати “європейським”. І якби з якогось дива європейські інституції визнали “ДНР”, то їх копія з російського спецзакону вважалась би “європейською” теж. Але важливо не те, як гарно виглядає написане на папері, а як воно працюватиме в тих чи інших реаліях. В Росії, наприклад, спецзакон роками допомагав Путіну робити беззубою опозицію. А в “ДНР” більшість ухвалених їх “парламентом” законів існують просто як папірці, бо реальна влада – у найбільш організованих угрупувань бойовиків з автоматами. Скажу більше – в західних країнах під час політичних криз теж не все добре, в тому числі через їх правила проведення зібрань. Держави різні, країни різні. Не можна для України повністю копіювати якийсь закон, паприклад, з Грузії. Хоча б тому, що в Грузії менша територія та менша кількість населення, і якісь їх норми можуть в наших реаліях інакше працювати.

 

Як лобісти 3587 пояснюють необхідність розгонів?

Поки ніяк. Підозрюю, що ще не вигадали. Але мені вже очевидно, що будуть пояснювати боротьбою з проросійським сепаратизмом. Щоб спробувати якось виправдати “необхідність” застосування сили до усіх підряд. Але жоден з цих депутатів та “диванних експертів” на власні очі “російську весну” не бачив. Тому я впевнений – в них немає розуміння, що події на сході і півдні України були зумовлені, перш за все, злочинною бездіяльністю державних силовиків та спецслужб, а також переходом частини з них на сторону Росії. Якщо ж говорити як про дії частини проросійських протестувальників конкретно, так і загалом про будь-які насильницькі дії під час зібрань в Україні, то, на мою думку, за всю історію незалежності нашої держави в нас майже ніколи не було масових заворушень – були групові порушення громадського порядку. Тобто правопорушення під час зібрань загалом здійснюють організовані групи, і масового приєднання до таких дій немає. Тобто такі зібрання не можуть “втратити мирний характер”, бо окрім локального скоєння правопорушень є мирні протестувальники, мирні ловці гав, мирні випадкові перехожі. Це треба розуміти. Правоохоронці з застосуванням необхідного рівня сили мають реагувати лише на конкретних злочинців, а не на тих, хто відмовився розходитись після оголошення про “втрату зібранням мирного характеру”.

 

От ти описав як, на твою думку, силовики мають діяти. В нас так буває?

Буває. Причому частіше буває, ніж ні. Але події останніх років, звісно, доводять, що є складніші випадки, коли правоохоронці або просто не знають, що робити, або діють зовсім невідповідно до ситуації. Наприклад, без жодної на те необхідності застосовують силу до мирних протестувальників, або непропорційно застосовують насильство щодо правопорушників. Ну, або виконують злочинні накази, звісно. А все це ж провокує насильство вже з боку протестувальників. Бо ті бачать: правоохоронці самі є злочинцями. Очевидно, що інструкції державних силовиків щодо чіткого переліку дій в тому чи іншому складному випадку вже або застарілі, або просто не використовуються. Отже, треба змінювати інструкції у відповідності до сьогоднішніх реалій.

 

Вносити зміни в закони?

Де треба – так. Але загалом такі інструкції – це рівень підзаконних нормативно-правових актів МВС, Нацполіції, Нацгвардії, Кабміну.

 

А прокоментуй точку зору про 3587 твого тезки Михайла Павліва, який раніше був керівником проекту «Українська федерація» організації «Український вибір» Медведчука. Він, звісно, не співавтор законопроекту, але явно може їм щось підказати. Цитую з російського видання: “Я абсолютно солидарен с теми, кто внес в Раду этот законопроект. Возможно, в некотором смысле это и усложняет протестную политику. Но необходимо учитывать, насколько непростая сейчас ситуация в стране. Насколько велики риски провокаций разного рода, эскалации насилия во время проведения таких акций. Поэтому, конечно же, правоохранительные органы должны иметь возможность со всей внимательностью и даже педантичностью готовиться к таким мероприятиям. И контролировать ситуацию во время их проведения. Иного пути нет. Иначе будут раз за разом происходить такие вопиющие события, как гибель четырех нацгвардейцев 31 августа во время массовой акции у здания Верховной Рады”.

Безпека в обмін на свободу. Стара пісня. Як хтось з авторитарним мисленням має гарну фантазію і ораторський хист, то загрозою тероризму може виправдовувати взагалі будь-які закручування гайок. Навіть попри те, що події 31 серпня сталися, перш за все, через вкрай кепську роботу силовиків та спецслужб до та під час того зібрання. Але щоб така риторика про тероризм, як то кажуть, зайшла, треба набагато більше трупів. Тоді люди злякалися б і повірили. Он Путін, кажуть, саме з терактів свій творчий шлях в президенти і почав… Але не думаю, що люди поведуться на такі гасла після подій останнього Майдану. Та й розчарування в новій владі не дасть цього зробити.

 

Лобісти 3587 вже йдуть на якісь перемовини?

Пан Пацкан вже фактично почав обіцяти, що Комітет Немирі врахує інші напрацювання після успішного першого читання 3587. Це він каже, щоб вмовити нас не валити законопроект. Але ми ціну таким перемовинам з цими ж людьми знаєм вже не перший рік протистояння – трохи кепських норм з 3587 викинуть, а основні негаразди лишать… Ну, і прогнозую, що Євген Захаров буде, як і у випадку з Законом про Нацполіцію, обіцяти, що після остаточного ухвалення в 3587 будуть, мовляв, внесені позитивні зміни. Проте, як свідчить законотворча практика, не під всі зміни репресивних норм потім в сесійній залі назбираєш 226 депутатів. Та й від пана Захарова вже півроку як ніяких ініціатив на тему змін в Закон про поліцію не було видно.