До питання „розпаду Росії“. Лакмусовий папірець нашого націоналізму

Дітер Фрідріх

На сайті Нігіліст розгорнулася цікава полеміка, одним з центральних пунктів якої стало питання про „розпад Росії“.
Д.Г. цілком слушно вказує на нормативну непослідовність тих, хто одночасно виступає за розпад Росії та збереження територіальної цілісності України. Чому Росія має розпастися, а Україна — зберегти територіальну цілісність? Жодними несуперечлевими аргументами, які б в останній інстанції не ґрунтувалися на есенціалістських уявленнях про право певних національностей на певні території, обґрунтувати цю тезу видається просто неможливим. (Ця логіка лежить в основі як імперського, так і сепаратистського різновидів націоналізму.)
Інше заперечення можна сформулювати в політичній площині — вирішувати, розпадатися Росії, чи ні, мають самі „об’єкти імперської політики“, а не зовнішні спостерігачі. „Неуявлених“ національностей не існує так само, як і модерних держав, які б не підтримували перманентний процес націоналізації власних громадян. Історія знає лише різний рівень успішності національних проектів, більша частина яких не те що не були реалізовані, а навіть не досягли порогу суспільної уваги (коли Ви востаннє чули про західнополіський сепаратизм?). Понад те, в очах історії навіть найуспішніший проект національної держави приречений на поразку.
German Helmets Stacked for Elimination

Чи означає це, що слід за будь-яких обставин заперечувати право Якутії або Татарстану на самовизначення? Не зовсім. Але виключне право вирішувати, чи має Якутія або Татарстан відділятися від Росії, мають лише мешканці Якутії і Татарстану. Вирішуючи це питання за них, ми „піднімаємося“ на рівень колоніальних фантазій, які з легкістю проводять нові кордони, особливо не переймаючись думкою самих „тубільців“. Крім того, сказавши А, ми маємо сказати Б — право на самовизначення має бути відкритим для будь-якої „уявленої спільноти“ в будь-якій частині планети, а не лише для національно-адміністративних частин сучасної Російської Федерації (наявність яких, щоправда, здатна полегшити безкровний розпад Росії).
І тут ми приходимо до найважливішого виміру — прагматичного. Чи виграють самі мешканці Росії, включно з усіма „нацменшинами“, від розпаду Росії? Чи зможе цей процес відбутися безкровно? Чи є гарантії того, що на зміну сучасному авторитарному націоналістичному режиму не прийдуть десятки ще гірших авторитарних націоналістичних режимів? Що „нацменшини“ в нових національних державах не будуть дискриміновані ще більше, а клерикалізм не набере середньовічного розмаху? Зрозуміло, що такої гарантії нема, і що якщо людське життя має для нас неінструментальну вартість, то до питання „розпаду Росії“ ми маємо ставитися вкрай обережно. Звісно, ми можемо уявити мирну боротьбу сецесіоністських рухів в межах ліберальної демократичної Росії, яка гарантуватиме право „суб’єктів федерації“ на самовизначення. Але знову ж таки, навіть якщо така боротьба виявиться успішною і приведе до створення нових держав, наскільки демократичнішими та менш націоналістичними вони будуть за ту Росію, яка зможе гарантувати їм право на самовизначення?
Звертаючись до прикладу Якутії і Татарстану, ми вели мову саме про всіх мешканців, а не лише етнічних якутів або татар. Таким чином, ми оперуємо критерієм дещо інклюзивнішим за етнічний націоналізм. Втім, націоналістичною сама легітимація бути від цього не перестає — вона так само ґрунтується на виключному праві певної спільноти на певну територію. Одним словом, підтримати сепаратистський рух, не перейшовши на позиції націоналізму, неможливо. Але так само неможливо бути прибічником територіальної цілісності, не перейшовши на позиції протилежного націоналізму. Прибічником націоналізму стає як той, хто виступає за незалежну Якутію, так і той, хто виступає за її збереження в складі Росії.
Як тут бути? Як мінімум зберігати абсолютний нейтралітет і не приймати рішення за інших.

З найважливішим аргументом Д.Г. проти проекту ДНР/ЛНР важко не погодитися, і він міститься в тій самій цілком „прагматичній“ площині — ці квазідержави є значно ретрограднішими за сучасну українську державу, і разом з війною вони несуть своїм новим „громадянам“ лише ще більше обмеження свобод та ще більшу бідність.
Втім, це не відміняє одного важливого принципового питання, своєрідного лакмусового папірця нашого власного націоналізму. Ми можемо обурюватися з приводу тверджень російських націоналістів про те, що українського народу насправді не існує, що він є такою собі вигадкою іноземних штабів і розвідок. Але як бути з нашими власними уявленнями про те, що ніякого окремого донбаського народу не існує? Звісно, беззаперечним аргументом проти ДНР/ЛНР є вже те, що більша частина мешканців Донбасу не є прихильниками реалізації цих квазі-державних проектів, нав’язаних військовою агресією Росії. Але це жодним чином не відмініняє принципового питання: наскільки готові ми визнати окремий донбаський народ і його право на самовизначення? Для чистоти мисленнєвого експерименту уявімо, що російської військової агресії не було, більша частина мешканців Донбасу „за“, а нові державні утворення, принаймні, не є ретрограднішими за Україну.

Вам также может понравиться...