Ложка протиотрути для українських літераторів

Національна ідея, як то кажуть, витає в повітрі. Але кожен розуміє її по-своєму. Ось, наприклад, деякі українські письменники та діячі культури активно включилися у боротьбу за мову і ту саму культуру. Зокрема — в боротьбу за заборону в Україні російської літератури. І якщо з літераторами, на кшталт Захара Прілєпіна, Едуарда Лимонова та інших, що підтримали «російську весну», все зрозуміло, то абсолютно раптово гнів української інтелігенції поширився і на представників російської класики.

Нічого нового в цьому, звичайно ж, немає. Це, в цілому, абсолютно революційна логіка: «мы старый мир разрушим до основанья а потом… » Ще в 1918 році Володимир Маяковський грізно запитував у своєму вірші «Радіти рано»: «А почему не атакован Пушкин? А прочие генералы классики?» Та у Маяковського просто образ був такий — епатажний. Навіть більшовики, працюючи на створення нової революційної літератури, не чіпали Пушкіна, Лермонтова, Чехова або Толстого, хоч той і був граф.

Тому слова Маяковського тоді стали предметом полеміки на сторінках газети «Мистецтво комуни». Нарком просвіти Луначарський заступився за Пушкіна та інших «генералів класики» в своїй статті «Ложка протиотрути», засудивши «руйнівні схильності проти мистецтва минулого». В результаті Маяковський заявив, що його зрозуміли занадто буквально. Інцидент був вичерпаний.

Але українські діячі культури йдуть далі Маяковського та Луначарського. Вони закликають повністю відмовитися від читання російської літератури, оскільки вбачають в основі цього явища «імперскість». Цікаво, до речі, що в цьому контексті майже ніколи не згадуються Салтиков-Щедрін або Островський, яким імперство пришити було б вельми складно. Але, в порівнянні із загальною безграмотністю та короткозорістю, яку демонструє національно-свідома інтелігенція, їх вибірковість — це вже дрібниці. Будь-яку їхню тезу можна легко пережувати й виплюнути.

Для прикладу візьмемо статтю херсонського письменника Антона Санченко «По краплі вичавлювати з себе Чехова». Він доволі яскравий. Крім іншого (там ще багато дурниць, про Довлатова, наприклад), Антон Віталійович пише наступне:

Найбільше заперечень в моїх читачів викликало саме винесення в заголовок Чехова. Він, мовляв, не такий. Визнаю, він, можливо, найпритомніший з них. Він, можливо, неймовірний. Його п’єси, можливо, дійсно досі ставлять в театрах усього світу. Але він так само їздив на Сахалін з чорнильницею непроливайкою, і залишив про це цілу книжку, яка тепер також вмотивовує якісь російські претензії на щось там. В айнів і японців може бути про це трохи відмінна від вашої думка.

Дуже цікава думка. І цікава вона навіть не тим, що по відношенню до згаданого народу айнів вже самі японці є імперцями й загарбниками. А фантастичною безграмотністю автора, повним незнанням відносин «Чехов — Японія». Автор, насправді, ось в цьому абзаці красиво сідає у калюжу.

До речі, якби я писав російською, то тут би було не «сідає у калюжу», а «c размаху попадает впросак». Але в українській немає такого фразеологізму, тому вийшло не дуже кумедно. Якщо шановний Антон Санченко не знає, то слово «просак» має два значення. По-перше, це – станок для натягування канатів, тому це можна розуміти як «заплутатись у мотузках». А, по-друге, з давніх-давен так називають проміжок між піхвою та анусом. У жінок.

Так ось, повернемось від піхви до літератури. Чехов у Японії — досі  один з найпопулярніших зарубіжних письменників. Вперше його почали перекладати на японську ще на початку ХХ століття. У 1913 році в Японії вийшло відразу три переклади п’єси «Вишневий сад» (Сенума Кайо, Накатані Токутаро та Іто Рокуро).

Вже до початку 1920-х японці видавали майже повне зібрання творів російського письменника. Більш того, ці переклади вкрай сильно вплинули на ціле покоління японських новелістів. Письменник і перекладач Дзіндзай Кійосі назвав п’єси й оповідання Чехова по відношенню до японської літератури «краплею дощу, що непомітно вбирається в землю».

Перевидання перших перекладів виходять і досі, з’являються нові. Пишуться його біографії, або автобіографії японських письменників крізь призму впливу на них Чехова. Про нього навіть хайку пишуть!

Листопадова ніч.
Антона Чехова читаю.
Від подиву німію.

Це — хайку письменника Асахі Суехіко, автора книги «Мій Чехов».

Є чимало досліджень, присвячених феномену популярності Антона Палича в Японії. Зокрема, вважається, що японцям, по-перше, виявилася близька манера Чехова обривати оповідання, ніби ставити дію на паузу, залишаючи широко розкритий фінал. По-друге, підкупила лаконічність, адже японці самі колись вивели формулу «розповідь з долоню величиною». А по-третє, для класичної японської літератури так само нехарактерно розгорнуте розкриття характерів персонажів. Читач сам мусить доповнювати образи, спираючись на залишені письменником ключові нюанси.

Німецький письменник Томас Манн (який, як німець, теж повинен був Чехова, як росіянина, недолюблювати; і тим не менш) говорив, що вся творчість Антон Палича — це відмова від епічної монументальності. І ця відмова прекрасно поєднується з японської літературною традицією.

Факт популярності Чехова в Японії залишається фактом. І плювали вони на його поїздки на Сахалін. І на сучасну політику Росії теж. І тільки українські діячі культури вправляються в боротьбі з мертвими письменниками і поетами. Ведуть цей безкінечний і безцільній бій з тінню.


Підтримати редакцію матеріально:

  • Гривневий рахунок — 5168 7422 0198 6621 («ПриватБанк», Кутній С.)
  • Для закордонних донорів — переказ через skrill.com на рахунок [email protected]

Вам также может понравиться...