Привид «Нового народництва»

Минулого разу ми публікували тексти Євгенія Лешана та Олексія Киштимського, які піддали критиці основні положення «Ідеологічних засад нового народництва» за авторством Максима Осадчука, одного з інтелектуалів ліво-націоналістичного руху «Автономний опір». Програмні засади цього документу, який претендує на авангардність, переповнені типово лівим ритуальним камланням, яке замість чіткішого розуміння стану України та її перспектив зводить проблему до архаїки штибу «нас 99%».

Немає ніяких підстав вважати «Ідеологічні засади нового народництва» брехливим текстом, який навмисне вульгаризує революційні задачі — скоріше це цілком щирий перехід до лівого популізму. Це типово не лише для лівих, а й для більшості анархістів, не здатних до повноцінного політичного аналізу. Саме тому ми препаруємо спрощені проблеми та хибні моменти у тексті Осадчука і на їх прикладі робимо належні висновки.

Останній Майдан cколихнув українське суспільство. Вогняне повстання зими 2013-2014 років стало найбільш радикальною за весь період існування незалежної України спробою революційного зламу успадкованої від початку 1990-х системи соціальних і політичних відносин в державі. Втім, через три роки після повалення режиму Віктора Януковича можна впевнено сказати, що ця спроба загалом виявилась невдалою.

Будь-яка революція ламає старі ієрархії та будує нові. Принаймні, це одна з функцій революції, як суспільного явища. Останній Майдан не був виключенням — він зламав згубну корупційну систему взаємовідносин, що склалась у часи правління Віктора Януковича. Щоправда, цим він і обмежився, бо далі революція, як політична дія, не пішла. Зрештою, громадяни усвідомлювали повалення режиму як основну мету, в той час як щодо інших задач одностайності не було.

Можна з упевненістю сказати, що революційні маси фактично дозволили політичній опозиції взяти владу, що вона і зробила. Тож «невдалість» революції спричинена недоконаністю її стратегії, відсутністю чіткого плану дій на випадок скидання влади, надмірними сподіваннями на те, що бажані зміни настануть «самі по собі» завдяки бунтівній творчості мас, які до цього не мали жодного досвіду повалення режиму. Недовірливість і ворожість до еліти ще не гарантує самозародження альтернативної політичної структури, у чому ми й мали змогу переконатись.

Система швидко реставрувала сама себе — навіть в тих секторах, де вдалося досягти хоча б поверхневих позитивних зрушень

«Реставрація» системи — надто упереджена оцінка того, що відбулося. Об’єктивно новий режим має суттєві відмінності. Однією з причин «реставрації» (а скоріше — наближення порядків до часів правління Віктора Ющенка, хоча і це буде надмірним спрощенням), поряд із відсутністю необхідної політичної волі мас, є сильний момент бюрократичної самоорганізації.

Дійсно, в період лютого — березня 2014 року державний апарат був фактично обезголовлений і утримувався на ентузіазмі чиновників. Все це — за відсутності ефективних спроб взяття влади революційними масами. Укупі з початком російської інтервенції, яка перетягувала українську бюрократію та частину громадян на свій бік, це змусило державний апарат зміцнювати свої позиції.

Необхідність організації оборони з важкою військовою технікою та централізованим командуванням з одного боку, і політичне самоусунення революційних мас з іншого, дозволили новій еліті вдатися до заходів, які б точно спрацювали у короткостроковій перспективі.

Одним із таких заходів стало посилення владної вертикалі та перезапуску корупції, як симбіозу бюрократії та великого бізнесу за рецептами, перевіреними ще за часів президентства Леоніда Кучми. Це вберегло українську державу від розпаду, забезпечило контроль над збройними силами та зняло політико-дипломатичну невизначеність.

Слабкість центральної влади не гарантує розпаду держави і заміщення її альтернативною системою політичної організації суспільства. Спочатку ця система має бути винайдена, локально втілена і перевірена. Одночасно з цим потрібен дієвий спосіб усунення бізнесу від влади. Якщо ж революція не дає нової механіки влади — до справ повертається найбільш успішна система з минулого.

Під ідеологічним прикриттям війни та вимог «західних партнерів» вони грабують суспільство так, як навіть і не снилося частково відстороненим від годівниці «донецьким».

Дуже популярна серед лівих думка про те, що влада тішиться збагаченням на війні, подана дещо обережніше. Твердження, що війна приносить вигоду, ніби відсутнє, але в той же час урізання бюджетних видатків і посилення бюджетного поповнення подається як корисливий намір банди злодіїв, що прийшли поцарювати «під шумок» війни.

Ніяка війна не може бути вигідною для влади сама по собі — користь від неї лежить хіба що у довгостроковій перспективі. Тим більше не може бути вигідною оборонна війна. Навіть у замороженому стані війна  є фактором дестабілізації та інших непередбачених обставин, які висять над владою, як дамоклів меч.

Дійсно, влада використовує усі наявні корупційні механізми для того, щоб мати від війни хоча б якийсь зиск, у той час як глобально війна приносить бізнесу лише збитки. Тож скарги на режим під таким кутом є небезпечною пасткою — бо ідеалізоване вільне від «олігархів», авторитаризму та корупції суспільство ризикує взагалі не впоратися з війною.

Будь-яка війна є об’єктивною причиною затягування пасків населення, щільного зрощення влади і виробництва, звуження громадських прав і свобод, а також цілого ряду зловживань з боку уповноважених осіб. Звісно, все це не є виправданням для чинного українського режиму, проте ще ніхто і ніколи не воював за відносного добробуту та політичної стабільності. Необхідно боротися зі зловживаннями всюди, де вони є, проте вважати їх причиною подальшого перебігу війни — популярна помилка.

Залишки соціальної держави, які не відважився добити навіть Янукович, «реформатори» знищують з небаченим завзяттям — під акомпанемент мовчання широких мас народу.

«Соціальна держава» дісталась Україні у спадок від СРСР, як спосіб змащення коліщат між виробництвом та демографією. За часів правління Кучми ця сфера остаточно усталилась і перетворилась на спосіб зняття соціального напруження.

Точкове підвищення видатків допомагало впливати на результати голосування, тож «соціальна держава» з її мізерними статками окрім своєї органічної задачі виконувала й політичну. Підняття пенсій, фінансування тих чи інших бюджетних сфер допомагали правлячій партії добрати необхідні голоси на чергових виборах. За часів прем’єрства Віктора Януковича ця сфера остаточно перетворилася на інструмент політичного маніпулювання й підкупу.

«Соціальна держава» за корупційно-бюрократичного капіталізму в Україні вільно від політичного впливу існувати не могла. Критика урізання видатків у соціальній сфері має базуватися на альтернативному проекті, який би зайняв місце системи, що продовжує політично обслуговувати прявлячий клас. Апеляція до неї, як до втраченого блага скоріше є ознакою недобросовісної соціал-демократичної програми або ж соціал-консервативної ностальгії. Як пам’ять про смачні пряники, які роздавали за царя.

Замість рішучого руйнування системи економічного визиску та політичного гноблення, чого прагнули маси простих українців і українок, Майдан обмежився лише зміною найвищих очільників державного апарату та певними косметичними перетвореннями, яких вимагали потреби «євроінтеграції».

На жаль, «маси простих українців і українок» ніяк не окреслювали свій проект майбутньої України: одні не мали про це уявлення, другі не могли домовитися, треті сподівалися, що все якось вирішиться без їхнього втручання. В результаті скидання влади Януковича ці маси належним чином не опротестували владу «Конвенту» (Верховної Ради, що після втечі Януковича зосередила у собі усі гілки державної влади). Проте вже на той момент можливість подальшого ходу революції була загублена.

Вирок їй був винесений ще у час мертвонародженої ініціативи «народних рад» — системи, що потенційно могла взяти на себе повноваження для втілення революційних задач. Її не сприйняли всерйоз пересічні учасники революції та бойкотували представники великих політичних сил. Після скидання Януковича революція фактично припинилась. Цей урок необхідно засвоїти.

Революція має ґрунтуватись на альтернативних органах влади, що залучають широкі верстви населення та не залежать від попередньої політичної системи. Гальмування процесу заснування таких органів свідчить про незрілість революційних мас та готовність суспільства до контрреволюції, що і було характерно для Майдану кінця 2013 — початку 2014 року.

Суспільство має якомога чіткіше усвідомлювати власну причетність до політичного устрою і відповідальність за його негаразди. Бо що можуть люди, які самі не вірять у власні можливості й не відповідають за наслідки свого політичного вибору?

Спотворений аналіз політичної ситуації призводить до спотвореного результату революції. Якою б неприємною та немотивуючою не була правда, саме вона рухає суспільство в бік революційних звершень.

Той клас, який отримав на пострадянському просторі назву «олігархія», зповна реалізував всі можливості, що давала йому революційна ситуація. Але в статистичному розрізі цей клас складає від сили 1% населення… Інші 99% населення — власне, український народ: наймані працівники, самозайняті, селяни, інтелігенція та дрібний бізнес — не здобули рішуче нічого.

Власне, «олігархи» це плоть від плоті народу, як і бюрократи, їх обслуга, дрібні вигодоотримувачі і виборці, що «голосують серцем». Суспільство складається не з протиставлених «влади»/«олігархів» та «народу», а з великої кількості класів, прошарків, субкультур та угруповань, які мають свій рівень привілеїв та «прав на беззаконня», як це визначав Мішель Фуко. В суспільних кризах та конфліктах немає благородних жертв і потворних катів — відповідальність нерівномірним шаром розмащується по всіх, і кожний має свою порцію провини.

Це, звісно, не означає, що ми приречені й не маємо взагалі нічого змінювати. Люди виживають, хапаючись за можливості, і не всі з цих можливостей — кришталево чисті й безневинні. Кожен з нас несе частку відповідальності за державний авторитаризм, вирощений на початку десятих років. Не відповідають за наслідки суспільного буття лише немовлята. Самостійність народу лежить крізь шлях усвідомленої відповідальності за політику з боку кожної людини. Ніколи не пізно починати це усвідомлення і виправляти старі помилки. Без цього не буде ніякої свободи.

Затягування кровопролитної війни на Сході України вигідне як Москві, так і нинішньому режиму в Києві, адже дозволяє ефективно стримувати соціальний протест всередині країн, утилізувати занадто активне населення та все дужче стискати паски на шиях власних народів.

Про можливість вигоди режиму від війни ми вже писали. Дивно, що Осадчук припускає, ніби побитій санкціями Росії затягування війни може піти на користь. Але в даному пасажі більше цікавить інше: якщо українська влада намірено затягує війну, значить, мається на увазі, що в неї насправді є можливість цю війну закінчити. У чому ж ця можливість полягає? У блискавичному наступі? Навряд чи. У здачі окупованих територій та визнанні на них російського суверенітету? Такий варіант геть виключений.

Авдіївська «промка», зона АТО. Фото: Олесь Кромпляс

Осадчук хоче сказати, що він знає кращих стратегів за тих, що сидять у Генштабі? Але ж він їх не називає. Тоді яка має бути мораль цієї тези? Чи не натякає він на відмовку російських анархістів про те, що обом арміям варто повернути зброю проти своїх генералів? Звучить привабливо, та це смілива фантазія, що на сьогоднішній день не може бути реалізована.

Ідеологічний вакуум, у якому був змушений сліпо кульгати Майдан, став ідеальним добривом для розквіту різноманітних паразитів: від старих партнерів Януковича та Ахметова, очолюваних триголовою гідрою, яка називала себе «офіційною опозицією», до виплеканих західними грантами «молодих реформаторів». Останні нездатні подивитись далі свого носа, сприймаючи примітивний лібералізм як ліки від всіх хвороб. В результаті ними зручно користується нова влада.

Зовсім не зрозуміло, кого автор має на увазі під «виплеканістю західними грантами», особливо якщо звернути увагу, що він сам співпрацює з виданням «Крым.Реалии», напряму фінансованим Конгресом США. Щодо «молодих реформаторів» з їх «примітивним лібералізмом», то чи не вони стали рушійною силою таких революційних змін для заскорузлого і корумпованого бюрократичного апарату, як система нагляду за бюджетними витратами тощо?

Звісно, це не миттєва експропріація засобів виробництва на користь народу, та все ж, звідки брати знання про владні зловживання, окрім риторичних фраз агітаторів, як не зі звітів від таких проектів, як той же «Прозорро»? Це вже не кажучи про наглядачів за атестаційними комісіями для посадовців і тому подібне. Влада за фасадно-демократичного іміджу Порошенка може хіба що тікати від незручних питань «молодих реформаторів» і залицятися до них, демонструючи їх західним партнерам, як зразкових лицарів у боротьбі з корупцією тощо.

Як казав один з очільників старого революційного ПС Сашко Білий, що залишився в свідомості багатьох людей таким собі українським Робін Гудом: «Для всіх нас заготовлені долари та кулі. Кого не куплять, того вб’ють»… Теперішні лідери Правого сектору без тіні сумління марширують в одних лавах з тими, кого народний месник Білий волів би покарати.

«Народний месник Білий» перед самою загибеллю яскраво запам’ятався через таку акцію, як напад на рок-концерт у Рівному. Його люди увірвалися зі зброєю на сцену і вимкнути апаратуру, оголосивши захід завершеним, оскільки… Ще не пройшло 40 діб із дня загибелі героїв Небесної сотні, а тому веселитися — гріх.

Олександр «Сашко Білий» Музичко

Обурені музиканти й відвідувачі концерту у соцмережах навіть припускали, що це не справжні представники Правого сектору, а перевдягнені провокатори — настільки свавільною виявилась та акція «народного месника».

До речі, американські неонацисти з популярного альт-райт видання The Daily Stormer вважають покійного Сашка Білого мало не єдиним гідним зразком героя, який міг би узурпувати владу і підпорядкувати Україну Дональду Трампу. Не дуже вдала фігура для образу романтичного правдорубця чи повстанського ватажка у лівих.

Україна потребує нової революційної ідеології, яка буде здатна покінчити з олігархічним капіталізмом і підняти суспільство на новий рівень розвитку… Новий пасіонарний світогляд і, відповідно, організація, яка буде його дотримуватись і пропагувати, постануть з різних джерел, інтегруючі всі ті здорові ідеї, які спромоглася виробити українська політична думка.

Автор вірно перефразовує Мао Цзедуна з його висловом про розквіт сотні троянд і суперництво сотні шкіл. Та насправді, чи не єдиною ідеологією, здатною вже зараз побороти «олігархічний капіталізм» в Україні є, як це не дивно, послідовний лібералізм. Проте в нього, не зважаючи на риторичну силу та історичний авторитет, нічого не виходить. Вочевидь тому, що самої ідеології мало — в першу чергу потрібна дієва практика, яка досі не може повноцінно скластися. У ліворадикальних ідеологій з практикою ще гірше.

Консолідований навколо транснаціональних корпорацій та фінансових інституцій на кшталт МВФ глобальний Захід також не може розглядатись народницьким рухом у якості союзника.

Судячи з усього, це данина традиційному міжнародному лівому і новому правому руху, який вбачає головне зло у Імперіалістичному Заході та його фінансових інституціях. Це така традиція, грозити кулаком ненажерливим злодіям з МВФ тощо. Осадчук пише це навіть без огляду на те, що цей Захід — чи не єдиний аргумент для Росії на користь існування України.

Раніше в Україні ритуальними камланнями про імперіалістичний Захід займалися переважно КПУ Симоненка й ПСПУ Вітренко. З 2017 року, коли ці партії фактично зникли, естафету перехопили ультраправі — ВО «Свобода», Національний корпус тощо. Осадчук радить не сидіти осторонь і «новим народникам», тобто симбіозу позасистемних націоналістів та ліворадикалів. Він обґрунтовує важливість цього союзу та боротьби для націоналістів наступним чином:

Поступове знищення культурної самобутності націй, примусова політика жорсткої економії для бідних всієї Землі та нічим не обмежена влада купки багатіїв, все більш авторитарні методи управління — це той генеральний курс, який свідомо проводить космополітичний Перший світ.

Зараз у всьому світі у це вірять представники Querfront — тактичні союзи лівих та правих маргіналів, рухи на службі в кремлівських кураторів і альт-райти. В Україні таких майже нема, проте виборювати в ультраправих електорат, що складається з людей похилого віку та вразливих міських божевільних, які й вірять подібній пропаганді, все ж виглядає досить сумнівною перспективою.

У підсумку зазначимо, що «Нове народництво» на даний момент являє собою сукупність невпорядкованих, а подекуди й протирічливих популістських тез, які дають надію на просте вирішення складних проблем. Чому подібний проект взагалі з’явився у патріотичний частині ліворадикального руху України?

Скоріше за все, причина у згортанні діяльності лівих та соціал-патріотичних партій, направлених на велику політику і популізм. Зрештою, тези «нового народництва» цілком органічно вибудувалися б у програми низки популістських політичних проектів. Лівий інтелектуал і учасник ліво-націоналістичного «Автономного Опору» Максим Осадчук, очевидно, претендує зайняти вільну ділянку електоральної політики, не пориваючи з радикальними фразами.

Сподіваємось, що наша критика допоможе протверезити всім тим, хто надмірно надихнувся популізмом «нового народництва». Це може вберегти щирих українських революціонерів від ганебних помилок.


Підтримати редакцію матеріально:

  • Гривневий рахунок — 5168 7422 0198 6621 («ПриватБанк», Кутній С.)
  • Для закордонних донорів — переказ через skrill.com на рахунок [email protected]

Вам также может понравиться...