Олігархи, народництво та лівий націоналізм

Спроби зачати новий, правильний і життєздатний лівий політпроект в Україні відбуваються регулярно, і настільки ж регулярно вони зазнають фіаско. Це не означає, що не потрібно намагатися — навпаки. Однак від побажання успіхів кожній такій спробі краще утриматися, як і від побажання назустріч похоронної процесії: «Тягати вам не перетягати». У цьому сенсі цікавий маніфест «нового народництва», опублікований активістом «Автономного Опору» Максимом Осадчуком.

Сам проект досить оригінальний як для України, де ліві зазвичай намагаються чи банально наслідувати або КПРС, як це робила КПУ, чи будувати якийсь варіант «сферичної європейської соціал-демократії у вакуумі», як от організація «Соціальний рух», чи змішувати перше з другим, як робила Соцпартія у свої кращі часи. Осадчук слушно зазначає, що це або вже не працює, або не працює взагалі. Та коли тебе лають вороги та хвалять друзі — це не цікаво. Тому я буду лаяти новий народницький проект як друг.

Перше, що спадає на око в цьому маніфесті — визначення «олігархії» як окремого класу. Це дуже показово для нового проекту, бо свідчить про певний популістський нахил. Справді, про гидких олігархів не розповідає сьогодні хіба що лінивий — їх критикують і ультраправі, і антикорупціонери, і правонаступники Партії регіонів з Оппоблоку та подібних фракцій. Навіть сам президент Петро Порошенко згадує олігархів як загрозу, яку, щоправда, вдалося позбавити впливу на долю України. Так, він справді таке ляпнув.

Але так само лає «лігархів» і КПРФ, так само лаяла їх і КПУ. Бо «олігархи» — це дуже зручне кліше, яке дозволяє зняти відповідальність за ситуацію в країні з капіталістичного ладу і сторін, які в ньому зацікавлені, в цілому. «Олігархи» — це лише найбільші вигодонабувачі кумовського капіталізму, що склався на території України після 1991 року. Щоправда, його становлення було певною мірою запрограмовано всім попереднім розвитком радянської України з її орієнтованою на місцеву сировину, хворою на гігантоманію, залежною від російського покупця та нездатною до ефективної модернізації промисловістю.

Прем’єр-міністр України Леонід Кучма, 1992 рік

Ця система, створена «червоними директорами», сформувала прошарок нових власників. Деякі з них зосередили у своїх руках найбільші виробничі потужності України, але вони не є архітекторами цієї системи. Окрім них, вигодонабувачами української системи кумовського капіталізму є численна армія чиновників та купа капіталістів, що не доросли до рівня «олігархів», але так само володіють певною часткою національного багатства. І їх усіх значно більше, ніж «один відсоток населення», про який пише Осадчук.

Тобто, апеляція до «олігархії» створює дуже зручну для популістської пропаганди, але вкрай хибну для адекватного розуміння природи української кризи конспірологічну ілюзію, ніби ми маємо справу зі змовою нікчемної меншості супервласників проти всього українського народу. Тоді як реально ми маємо справу із системою взаємовідносин, до якої через корупційні та інші неформальні зв’язки залучено в якості вигодонабувачів помітну частину українського суспільства — власників, чиновників, поліцію, армійську верхівку, духовенство, систему інформації та пропаганди, а також високооплачуваних менеджерів та службовців. Причому дехто з них запросто може щиро боротися з владою олігархів — окремих чи усіх разом, не порушуючи системи, яка відтворює олігархів.

Президенти України, зліва-направо: Леонід Кравчук, Віктор Ющенко, Леонід Кучма

Бо це не олігархи. Це — капіталізм. З українською специфікою.

З критикою правих та лівих, яку дає Осадчук у своєму маніфесті, можна в цілому погодитися. Хіба що додати, що криза лівого руху в Україні не є чимось специфічним — вона лише є відображенням загальносвітової кризи лівих. Світ змінився швидше, ніж встигли змінитися ліві, і змінився зовсім не так, як вони очікували. Загальні формули, чи то з марксистського цитатника, чи то з анархістських архівів залишаються беззаперечними — у своєму загальному, абстрактному сенсі. Але на питання, що робити тут і зараз, вони не відповідають. Так само, як і формула «Інший світ можливий!» не каже, яким має бути цей світ, чи справді ми хочемо саме такого і чи працюватиме він в реальності.

Володимир Маковський, «Вечірка»

З народництвом все значно складніше. Максим закидає Правому сектору, що вони не змогли запропонувати українцям нічого, окрім ретроградних теорій 1920-х років. В той же час, він говорить про народництво, яке бере початок навіть не в двадцятому сторіччі, а в дев’ятнадцятому. Якщо марксизм та анархізм переживають глибоку кризу, якщо лібералізм здебільшого давно вже втратив свою прогресивну сутність, то чи може стати в авангарді народництво — рух, що склався у відсталих країнах із феодальними пережитками, як реакція інтелігентних кіл на спроби консервативних монархій загальмувати економічний, соціальний, політичний та культурний прогрес?

Цей рух був ідеологічно невизначений, його гасла складалися з еклектичного набору соціалістичних та націоналістичних тез. Проте, сьогодні Максим ставить перед новим народницьким проектом аналогічні завдання — поєднати те, що поєднати без застосування протиприродних дій досить проблематично.

Типове ліво-націоналістичне графіті

Перед Україною справді стоїть завдання соціального визволення. Одначе, не менш ніж соціального визволення, Україна потребує всебічної модернізації, бо науково-технічне та, як наслідок, промислове, культурне, соціальне відставання може перетворити спробу соціального визволення на скочування до архаїки. А змішування соціалізму та націоналізму робить цю небезпеку ще більш вірогідною. Бо сьогодні прогрес та глобалізація — явища взаємопов’язані та взаємообумовлені.

У короткостроковій перспективі, звичайно, Захід є «імперіалістичним монстром», а глобалізація — інструментом панування капіталу. Але згодом саме глобалізований світ створює науково-технічні та економічні умови для соціального прогресу. Єдине, чим виправданий сьогодні в Україні націоналізм — це російська агресія. Але це більше результат кризи лівих, бо необхідність протистояти Москві цілком пристойно і навіть більш переконливо можна обґрунтувати аргументами інтернаціоналістичного та соціального характеру. Лише кволість та дискредитація лівих ідеологій в Україні примушує їх прибічників шукати для цього націоналістичних милиць. Тобто, як і у випадку з «олігархією», ми маємо справу з популістським спрощенням проблеми.

Першотравнева хода анархістів і лівих націоналістів, 2017 рік

Втім, попри всю цю критику, з головним висновком маніфесту можна цілком погодитись: подібну «народницьку» коаліцію таки доведеться створювати. Бо політичні та громадські сили, що виступають за соціальний прогрес та визволення, сьогодні настільки слабкі, що просто вимушені у випадку суспільних зсувів або зникнути поодинці, або згуртуватися в процесі здійснення соціальних перетворень. Важливо лише, щоб це не перетворилося на чергові пошуки чергової «лівої єдності заради єдності», хай їй грець.

Ну, а далі — ніхто не гарантує, що не відбудеться чергового виокремлення найбільш впливової, рішучої та, як це найчастіше буває, нахабної та авторитарної фракції, яка стане у народницькій коаліції «рівнішою» за інших. Але це вже спроба пошити кожуха зі шкіри ведмедика, який ще навіть не народився. Тому поговоримо про це іншим разом.


Підтримати редакцію матеріально:

  • Гривневий рахунок — 5168 7422 0198 6621 («ПриватБанк», Кутній С.)
  • Для закордонних донорів — переказ через skrill.com на рахунок [email protected]

You may also like...