На нашу редакційну пошту надійшла відповідь Дмитра Десятерика на матеріал «50 оттенков сине-желтого». Автор визначає себе, як ліберала та прихильника буржуазної революції, що почалася на Майдані. Вважає, що його мотиви трактують у помилково. Для нього «синьо-жовта повінь» є символом революції та спробою колективно подолати стрес. Ми віримо у його щирість. Дмитро задовго до Майдану був активним критиком обмеження громадяеських свобод, опонетом консервативно-православного наступу часів Януковича та критиком українських ультраправих. У нас було, є і буде із ним багато спільного, як і з усіма послідовними лівими лібералами. Ми не згодні із ним сьогодні, але вважаємо, що він має право на помилку і публікуємо його репліку.

 

(Відповідь на колонку Корвіна «50 оттенков сине-желтого»)

Замість епіграфу – запис із Твіттеру (правда чи ні – не знаю, за що купив – за те продаю): «Друг приехал в Киев на машине, луг.номера. Поцарапали дверь. Повесил флажок Украины на дверь. На след.день записка “Извини” и 300 грн.»

Недавно на «Нігілісті» на День незалежності з’явився вельми тривожний текст. Основні думки такі:

– В последние месяцы мир вокруг тоталитарно окрасился в сине-желтые цвета.

– Коли трудности одолеют, коли хлеб зачерствеет и похлебка станет реже — мы найдем внутреннего предателя, и будем медитативно пиздить его. Сытнее от этого не будет, но на душе как-то сразу станет легче.

– Нам не нравится Россия — с ее “тысячелетней историей жополизства начальству, кнута и нагайки, пьянства и вырождения, насилия и нечеловеческой злобы”, и у нас есть свой ответ — нам нужно свое начальство, свой кнут и свое насилие. Мы построим зеркальный мир, наполненный патриотической истерией, но, в отличие от тупых москалей, мы расставим правильные акценты.

В певному сенсі цей текст звернений до мене. Бо в мене висить з балкона прапор, в мене на сумці прив’язана стрічка «Єдина країна», і мені так само тривожно. Тривога, мабуть, має масштаб усеукраїнської епідемії і об’єднує всіх незалежно від переконань.

Розумію, що далі мої міркування здадуться наївними й занадто оптимістичними. Та все ж спробую їх обґрунтувати.

Власне, який історичний період ми зараз проходимо?

У нас нині відбувається становлення буржуазної республіки. Скучної, врівноваженої, демократичної, мінімально корумпованої буржуазної республіки.

В нас її просто не було. Ніколи.

Зараз нарешті робиться те, що не змогли зробити в 1918-20 роках, до чого так і не дійшли руки ані в 1991, ані в 2004-у.

Невідворотній побічний ефект становлення такої форми управління -повінь національної символіки, співи гімну на кожному кроці тощо.

Все, що коїлося до цього часу останні 22 роки, було мутним політико-економічним лімбом, в якому Україна блукала без особливої мети та орієнтирів, вирощуючи в собі злоякісні пухлини корупції й авторитаризму.

Нам потрібно своє начальство, свій батіг і своє насильство? Перепрошую, але саме проти начальства з батогом ми й билися. Саме проти цього стояли три місяці на холоді, саме через це загинули десятки людей просто в центрі Києва, саме через злочини того начальства тепер продовжують гинути люди на Сході. І все про це пам’ятають дуже добре.

Патріотична істерія – це коли – тут я з автором згоден – обов’язково визначається в першу чергу внутрішній ворог і розпочинається полювання на нього.

Перепрошую, але цього у нас немає. Вся АТО говорить російською. Ані в Києві, ані у Львові, ані в жодному зі звільнених міст Донбасу немає навіть натяку на полювання на відьом. Бо головний ворог – це корумпований чиновник, що усвідомлюють усі. Бо преса у нас вільна і пише те, що хоче. Бо нормальних людей більше, аніж ідіотів. Навіть у часи війни.

Так, мене теж дратує «слава Україні» по сто разів на день, про «смерть ворогам» і «понад усе» взагалі мовчу. Але ті, хто це підхоплює, не особливо задумуючись про зміст, у переважній більшості не є завершеними нацистами й обожнювачами сильної руки, так само як і вищезгаданий прапор, наприклад, не означає автоматично петлюрівський погром. Уся ця синьо-жовта хвиля – багато в чому компенсаторна реакція. Масова реакція на масовий же, тяжкий стрес, котрий триває дев’ятий місць. Скороминуща дитяча хвороба зростання. Вітрянка, не віспа.

А істерія – це коли я вимагаю всіх, хто мені не подобається – на гілляку чи в концтабір. Це любов до батьківщини за чужий рахунок. Такі в Україні теж є. На останніх президентських виборах їхні кандидати вдвох набрали менше голосів, аніж кандидат з прізвищем Рабинович.

Для мене жовто-синій прапор є прапором свободи в пергу чергу. Свободи без усяких лапок. Це саме той прапор, за який ще в лютому можна було отримати кийками по голові чи опинитися під двомісячним арештом. З цим прапором зараз ми кинули виклик путінській тиранії, і з ним щодня цей виклик підхоплюють сміливі одинаки в Росії. Думаю, переважна більшість тих, хто носить стрічки, вишиванки, фарбує паркани – сприймають цю кольорову комбінацію так само. І закручувати гайки в ім’я свободи, здобутою такими страшними жертвами, ми, набридливі маляри, не дамо. Надто дорого за неї заплатили.

Так, я припускаю, що, чим більше затягуватиметься війна, тим більшим випробуванням піддаватимуться не тільки наша економіка, але й громадянські свободи, і суспільне розмаїття. Небезпечна спокуса простих рішень зростатиме.

Так, були ці ганебні подряпини, і було випробування суспільної терпимості – знущання з полонених у Донецьку, жінка, прив’язана до ганебного стовпа у тому Донецьку ж – і хвиля сліпої люті в інтернеті у відповідь. Але до диктатури ми не скотимося. Бо нормальних людей більше.

Вважайте це символом моєї наївної ліберальної віри.

Дмитро Десятерик, «День» – спеціально для «Нігіліста»